Реферат: Гетьман Павло Скоропадський

Реферат: Гетьман Павло Скоропадський

" Гетьман ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ”

2. Військова кар’єра

3. Прихід до влади

4. Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі"

Гетьман ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ:

Після здобуття Україною справжньої незалежності і державного суверенітету ми

нарешті маємо змогу по-новому подивитися на постать Павла Петровича

Скоропадського — останнього українського гетьмана. Він належить до тих

дійових осіб історії, навколо яких завжди точилися нескінченні дискусії,

створювалися міфи І легенди, Зі своїх майже 72 років життя Скоропадський

гетьманував лише 7 з половиною місяців 1 якщо перші 45 років вважати

передмовою до гетьманства, то останні 27 були тяжкою розплатою за ту недовгу

мить влади над вируючою в пошуках виходу з соціальних експериментів Україною.

А заплатив він сповна — смертю маленького сина ще за часів гетьманування,

поневіряннями на чужині, перебуванням під опікою німців у період фашистської

диктатури. Початок життя Павла Скоропадського не віщував жодної з цих подій.

То був типовий життєвий шлях російського аристократа — адже половина

петербурзького вищого світу мала українське коріння або українську маєтність.

Народився син Петра Івановича Скоропадського та Марії Андріївни Миклашевської

у травні 1873-го у Вісбадені, на німецьких мінеральних водах. Дитячі роки

провів у родинному маєтку Тростянці, що на Полтавщині

Десятирічного майбутнього генерала батьки привозять до Москви, де він

проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає

до Пажеського корпусу. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для дітей

вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу, а й вищу

освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною

службою. Маленький Павло у мундирі з поперечними галунами, білих брюках та

касці з білим султаном часто був присутній при дворі царя Олександра III.

Закінчення навчання у Пажеському корпусі не змінило найближчого оточення

Павла Скоропадського. Він входить корнетом до Кінної гвардії —

Кавалергардського полку, найбільш привілейованої частини російської армії, у

якому колись служив і його батько. Молодий блискучий гвардійський офіцер має

більше вільного часу, ніж учень Пажеського корпусу, — Скоропадський подорожує

Європою і Туреччиною, довго живе у Франції, відвідує Сорбонну, історичні

пам'ятки Італії та Греції. Шлюб він взяв у своєму колі, одружив шися із

стрункою красунею Олександрою, дочкою генерал-ад'ютанта Петра Павловича

Дурнова і Марії Василівни, уродженої Кочубей, племінницею сумно відомого

міністра внутрішніх справ Росії.

Військова кар'єра складалася вдало — молодий гвардієць отримує чергові

звання. Але настає 1904 рік, а з ним — і російсько-японська війна на Далекому

Сході. Велика відстань відділяє Петербург від Маньчжурії, тому жодна з частин

гарнізону столиці не брала участі у війні. Молодий честолюбний офіцер Павло

Скоропадський не може утриматися так далеко від театру бойових дій і

переводиться до Забайкальського козачого війська. Як командир 5-ої сотні

Читинського козачого полку він бере участь у боях з японцями і отримує за

хоробрість золоту зброю. Після повернення до столиці Скоропадського

призначають флігель-ад'ютантом царя, однак на цьому посту, який вимагав не

хоробрості, а зовсім інших якостей, протримався недовго. Згодом він одержує

чин полковника і стає командиром 20-го Фінляндського драгунського полку.

Офіцери потім згадували його як пряму і чесну людину, що користувалася

загальною любов'ю своїх товаришів. Під час російсько-японської війни П:

Скоропадський 1904 р. вирушає на фронт на чолі сотні козачого Читинського

полку, а повертається полковником і флігель-ад'ютантом, нагородженим золотою

шаблею за хоробрість. Командує полком у Фінляндії, потім лейб-гвардії кінним

полком; з 1912 р.—генерал-майор почту Його Величності. На початку 1-ї

світової війни був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі

отримує чин генерал-лейтенанта і призначається командиром гвардійської кінної

бригади, заступником командира гвардійського кінного, а згодом 8-го

армійського корпусів. Усі, хто знав П. Скоропадського на фронті,

характеризують його як надзвичайно хороброго й авторитетного воєначальника.

Коли відбулася Лютнева революція 1917 р., він командував 34-м армійським

корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових

частин, якої П. Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно

вплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування, українізує

свій корпус і домагається виведення його у тил на переформування.

Так, 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і

боєздатною частиною, яка стримала наступ на Україну більшовицьких військ.

Після цього Секретаріат у військових справах Центральної Ради призначив П.

Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі.

Власне, уже тоді він міг «в'їхати до Києва на білому коні». До того ж генерал

був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку

1917 р. на Звенигородщині, а згодом це військо відіграло помітну роль у

відсічі більшовицькому наступові. Але після обрання 16 жовтня на

Всеукраїнському з'їзді в Чигирині отаманом Вільного козацтва П.

Скоропадського діячі Центральної Ради, побоюючись 60-тисячного 34-го

армійського корпусу та Вільного козацтва, робили усе можливе, щоб позбавити

його впливу на маси, хоч він і не прагнув стати «українським Бонапартом».

Замість того щоб вчинити опір цим далеким від військової справи соціалістам,

П. Скоропадський 5 січня 1918 р. передає командування генералові Гандзюку й

вирушає до Києва.

Місто захопили більшовики, тому він мусив переховуватись у знайомих. Через

місяць до Києва вступили німецькі війська, а з ними повернулася й Центральна

Рада. Однак у безкінечних суперечках про націоналізацію землі та при анархії

місцевих «отаманів» потонули всі державотворчі наміри 1917 р. Безлад, який

панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної Ради її

союзників — німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд

забезпечуватиме їх продовольством, тому й підтримували його. Зростало

незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість

почала схилятися до встановлення сильної влади.

Навколо цієї ідеї гуртувались і деякі політичні організації, зокрема

«Українська народна громада» (в якій було багато офіцерів корпусу

Скоропадського), Українська демократично-хліборобська партія (до неї входили

такі видатні

політичні діячі самостійницького напряму, як брати В. та С. Шемети, М.

Міхновський, В. Липинський), а також впливовий поміщицький «Союз земельних

власників».

У 1911 році Павло Скоропадський бере під команду Лейб-гвардії кінний полк, а

наступного року стає генералом свити імператора. Він пробує себе і на

адміністративній ниві, готуючи проект виводу всіх кінних частин з Санкт-

Петербурга з метою створення їм належних умов для занять. Але, на жаль, з

незалежних від Скоропадського причин проект був провалений, і він знову

повертається до своєї безпосередньої роботи у полку.

Для справжнього батька-командира, яким він був для своїх товаришів по службі,

тут вистачало роботи» Поповнювалися лейб-гвардійці за рахунок

найаристократичніших представників золотої молоді, що зовсім не виявляла

тяжіння до щоденної військової підготовки. Але завдяки праці свого командира

Лейб-гвардії кінний полк став одним із найдисциплінованіших в армії, що

довели вже серпневі бої у Східній Прусії на початку Першої світової війни.

Будучи в авангарді армії» полк під командуванням Скоропадського прославив

себе блискучою атакою під Краупішкіним, коли розпещені юнаки билися, як леви,

й помирали, як герої. Він же прикривав і скорботний відступ генерала

Ренненкампфа з Східної Прусії.

За хоробрість, вмілі воєнні дії молодий генерал-лейтенант дістає високі

нагороди та підвищення по службі — послідовно командує 1-ою бригадою 1-ої

гвардійської кавалерійської дивізії, 5-ою кавалерійською бригадою, всією 1-ою

гвардійською кавалерійською дивізією. Остання під його проводом успішно

захищала підступи до Прибалтики і в 1915 році зупинила наступ фельдмаршала

Гінденбурга біля Двіни.

Слід зазначити, що жодних точок зіткнення з українським рухом у цей 44-річний

період життя Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозуміло, що він не

був і не міг бути "свідомим українцем" у тогочасному розумінні цього слова,

однак констатувати, що Скоропадський виділявся серед інтернаціоналізованої

петербурзької аристократії глибоким уявленням про свої українські коріння,

безсумнівно, можна. Це взагалі слід вважати родинною рисою Скоропадських. Дід

Павла, Ї.М.Скоропадський, який після передчасної смерті свого сина мав на

Павла надзвичайний вплив, був передовою людиною свого часу, брав активну

участь у громадській діяльності, в розробці селянської реформи. Родинний

будинок в Тростянці мав велику колекцію української старовини, портретів

гетьманів і видатних діячів України, серед яких був і портрет останнього

виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Рідна тітка Павла

Єлисавета Іванівна, за шлюбом графиня Милорадович, своїм значним грошовим

внеском заснувала Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові. З малих літ

Павло Петрович знаходився в оточенні відомих українських діячів —

В.В.Тарновського, П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, з багатьма

близько приятелював...

29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського роду,

сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з рук

Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали

українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у

підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові. 29 квітня

1918 р. делегати з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою

на чолі з Павлом Скоропадським. Згодом багато писали й говорили про те, що

цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише

незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив натовп «дядьків у

свитках», та й представляли вони вісім різних губерній. Того самого дня в

Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Со-фіївському

майдані відслужено молебен. Переворот відбувся майже безкровне, лише в

сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.

В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду голови

кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича — близьку до гетьмана,

але мало відому в українських колах людину. Він не зумів підібрати собі

міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-федералістів,

відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити цього й наступному

голові уряду — професорові історії та права М. Василенку. Як Із прикрістю

писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська, соціалісти-федералісти «побоялися

забруднити свою соціалістичну чистоту», їм не вистачило патріотизму піднятися

над своїми партійними амбіціями й об'єднатися в ім'я української державності.

Від соціалістів-федералістів погодився увійти до кабінету М. Ва-силенка лише

Д. Дорошенко— представник давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана

Петра Дорошенка. Він став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і

наступний голова гетьманського уряду Ф. Лизогуб також походив із старовинного

українського роду.

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши

дипломатичні зв'язки з Німеччиною яку гетьман навіть встиг відвідати з

офіційним візитом), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією,

Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватіканом, а загалом де-

факто із ЗО державами. На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної

і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та

культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його

універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі; першим її

президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські

університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 (!) українських

гімназій, Національний архів. Національна бібліотека та інші навчальні й

культурні заклади.

Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 р. гетьман

скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план

їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його

так і не вдалося виконати). Невизначеність становища селян та поміщиків

викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися

російські поміщики, відбираюча у селян землю з допомогою збройних загонів

гетьмана. Не встиг П. Скоропадський здійснити цікавий план відновлення

козацтва як основи української армії, яку фактично також не було сформовано.

Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини

туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру.

Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального

блоку призвели до краху Гетьманату.

Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість спостерігачів

оцінює як період соціального і громадського спокою. Зовнішньою запорукою

цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан

громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна

пояснити також і внутрішньою політикою гетьмана.

Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі, сам

Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки на

розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується що

"найреакційніший" гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував

робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української

Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.

В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати Україні

спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ на міжнародну арену.

Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не тільки територію

колишньої Російської імперії, а й більшість європейських країн, острівець

ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був приречений.

Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували

зовнішню запоруку стабільності гетьманської влада. Цим скористалися російські

більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві слідкували за ситуацією в

Україні, та національно-соціалістичні партії, що підняли повстання проти П.

Скоропадського. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії

обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою

Росією, який врешті-решт, так як і новий російський кабінет С.М.Гербеля,

виявився самовбивчим для гетьмана. За допомогою політичних демаршів та

воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили його

зректися гетьманства.

За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли делегація

українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тільки й вимовив: "Це

ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Член делегації М.Славинський у

запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вже сказала про вас1 усе,

і більше вона вже про вас нічого не скаже! .."

Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична місія гетьмана, тепер

вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, — наявність екс-гетьмана

та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життя в 1920

році в еміграції український монархічний рух.

Г Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував у політичних сутінках,

працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'я

знову починає згадуватисяу пресі — прибічники Директорії УНР та Головного

отамана С.В.Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з російськими

монархістами. Це свідчить, що певні сили побоювались появи колишнього

гетьмана на політичній арені еміграції. 1 дійсно, незабаром Павло

Скоропадський з'являється, цього разу як прапор руху гетьманців-державників.

Його засновником стала Українська хліборобсько-демократична партія на чолі з

В.Липинськйм та С.Шеметом, яка згодом оформилась як Український союз

хліборобів-державників з центром у Відні.

Г Хліборобська партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з

П.Скоропадським у 1918-му були досить складними Слід зазначити хоча б, що

з'їзд, який 29 квітня проголосив Скоропадського гетьманом, був не

хліборобським, а з'їздом Союзу земельних власників". "Хлібороби"

відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана,

поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної, народної

Української держави; скликання Української народної ради; щоб уряд складався

з людей, які довели вірність українській національно-державній ідеї та ін.

Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги виконані не були, а

подальші з'їзди "хліборобів" — заборонені. На початку листопада 1918р., коли

поразка стала цілком очевидною, гетьман доручив С. Гербелю формування нового

кабінету — вільного від германофілів і зорієнтованого на Антанту. Однак

Антанта допускала в крайньому разі лише федерацію народів колишньої

Російської імперії. Під загрозою більшовицької навали та міжнародної ізоляції

П. Скоропадський 14 листопада 1918 р. оголосив про федерацію України з

«майбутньою», небільшовицькою Росією. Але того самого дня лідери українських

соціалістичних партій створили у Білій Церкві новий уряд — Директорію, яка

розпочала повстання проти Гетьманщини. Ідея федерації відштовхнула від П.

Скоропадського українських патріотів, однак не привернула до нього російських

монархістів, з яких у Києві формувалася «українська» армія. На Київ наступали

війська Директорії під командуванням С. Петлюри, розгортався махновський

анархістський рух. Гетьман втрачав контроль над країною.

14 грудня 1918 р. в Києві, до якого підступали війська Петлюри, більшовики

підняли збройне повстання. Того самого дня гетьман з допомогою німців виїхав

за кордон. У своєму відреченні від влади він писав: «Я, гетьман усієї

України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіх сил, щоб вивести

край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог не дав мені сил

справитись із цим завданням, І нині я, з огляду на умови, які тепер склалися,

і керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».

Тільки на вигнанні зійшлися шляхи Скоропадського та Союзу хліборобів. Для

останніх Павло Петрович став прапором національно-державного будівництва; він

же знайшов у них сильну підпору під свої мрії про монархічну Україну.

Ідеологом українського монархічного руху в еміграції був ВЛипинський, відомий

дипломат, історик та політик, який формулював цю теорію протягом 1920 — 1926

років у своїх листах до "братів-хліборобів" Це була зовсім нова ідеологія,

бо, власне кажучи, Українська держава 1918 року не була монархією, а

перебувала в процесі становлення і могла перетворитися на будь-яку із

політичних форм — диктатуру, монархію, навіть республіку. Про останнє

красномовно свідчить той факт, що вже після перевороту, 2 травня 1918 року,

делегація лідерів українських соціалістичних партій — В.К.Винниченко,

А.Ф.Андрієвський, С.О.Єфремов, О.Салтан 1 К.Лоський — подала німецькому

представникові у Києві проект конституції, де вказувалось: "Виконавча влада в

республіці належить теперішньому президентові республіки, який носить ім'я

гетьмана, і Раді Міністрів". Були також пропозиції і щодо складу уряду.

Однак 1920 року гетьманський рух — "беззастережно монархічний". Теорія

В.Липинського проповідувала Українську

трудову дідицьку монархію. За висловами сучасників, певні риси наближали її

до італійського корпоративного фашизму Б.Муссоліні, але на відміну від

останнього ідеї Липинського не випробувались втіленням в життя.

У редагованому лідером УСХД віденському журналі "Хліборобська Україна" були

вміщені і уривки із "Споминів" гетьмана Скоропадського. Перекладав з

російської та редагував їх сам Липинський, — адже вони мали стати частиною

ідеології українського монархізму. Зрозуміло, що тим самим спогади трохи

відійшли від свого первісного вигляду, але це не повинно застерігати читача.

Виклад подій, своєї точки зору в них залишився незмінним, тобто таким, яким

вийшов з-під пера колишнього гетьмана.

Слід зазначити, що гетьмансько-державницький рух користувався певним

авторитетом не тільки в Австрії, Німеччині, куди переїхав після Швейцарії

П.Ц.Скоропадський, але і в США, Канаді. Серед його прибічників цього періоду

крім В.Липинського можна назвати С.Шемета, О.Скоропис-Йолтуховського,

давнього українського діяча і засновника "Спілки визволення України",

історика Д.Дорошенка, Б.Левицького, О.Назарука. Останній гідний окремих

зауважень хоча б тому, що, будучи галіційським радикалом, у грудні 1918 року

виступав проти гетьмана і був членом першого уряду Директорії — міністром

преси і пропаганди. Але життя в еміграції, роздуми над долею української

державності привели його до гетьманського руху, і в 20-х рейсах він в Америці

вже вдало агітує місцеві українські організації за приєднання до нього

Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі" складалися не завжди рівно. У

30-х роках він розійшовся із В.Липинським, який претендував на особливу роль

у гетьманському русі, і, навпаки, ще тісніше, ніж під час перебування на

посту міністра закордонних справ Української держави, з ним порозумівся і

заприятелював Д.Дорошенко Певна перебудова спіткала і гетьманський рух —

прибічники Скоропадського об'єдналися в "Союз гетьманців-державників",

найбільші відділення якого існували в Німеччині та Америці. Слід підкреслити,

що в еміграції колишній гетьман не йшов на компроміси із російським білим

рухом, до чого, наприклад, схилявся В.Липинський. Гетьманці залишались

окремим струмочком загального Українського руху на вигнанні, і Скоропадський

був їх прапором. Досить привести характеристику, дану йому одним із визначних

гетьманців, М.Тимофієвим: "Гетьман не є і не був політичним ідеологом. Він

був і є активним політичним діячем, що має здібність

відчути час і що має здібність сконцентрувати його, зреалізувати стихійні,

часом неусвідомлені, але реальні, органічні вимоги мас".

Найбільш драматичний період в житті Павла Петровича в еміграції настав після

1933 року, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер. Йому неодноразово

доводилось публічно висловлюватись на його користь хоча б задля продовження

існування "Союзу гетьманців-державників" та української громади у Німеччині,

але ця організація і особисто Скоропадський ніколи не перебували на службі у

гітлерівського фашизму. Навпаки, саме наприкінці 30-х років він послав свого

сина і спадкоємця — гетьманича Данила Павловича до Канади, де той

налагоджував контакти з українською еміграцією і офіційними колами. І деякою

мірою це можна розглядати як спробу перенести центр гетьманського руху на

Американський континент і вивільнити його з-під німецького впливу, — спробу,

яка з-за певних об'єктивних обставин не вдалася

Історики-гетьманці (а слідом за ними і деякі наші сучасники) зазначають, що

саме «Скоропадський починав працювати над створенням організації, яка в

основу своєї діяльності доклала консенсус у соціальних питаннях». Насправді

він не відігравав у цьому провідної ролі; спочатку його навіть не було серед

кандидатів у диктатори (сам П. Скоропадський пізніше писав: «Мушу відверто

сказати, що ще на початку березня я про гетьманство не думав»). Головним

кандидатом українських кіл на роль монарха був Євген Чи-каленко, видатний

організатор національного життя, відомий меценат, до революції — фактичний

голова Товариства українських поступовців і видавець єдиної щоденної

україномовної газети «Рада». Висувалася також кандидатура Миколи

Міхновського, першого теоретика самостійництва на Наддніпрянщині. Однак

окупаційне командування вважало, що під час громадянської війни на чолі

держави не повинна стояти цивільна людина. А П. Скоропадський, авторитетний

воєначальник і нащадок старовинного гетьманського роду, мав перед усіма

іншими кандидатами очевидні переваги. Коли питання про майбутнього монарха

було вирішене, політичні організації на чолі з «Українською народною

громадою» почали готувати переворот.

Отже, організаторами повалення Центральної Ради були не німці та австрійці,

як твердили радянські історики. Лише за 5 днів до перевороту, коли в казармах

з'явилися листівки й агітатори, а до Києва почали заїжджатися учасники з'їзду

хліборобів, із П. Скоропадським виявив бажання зустрітися начальник штабу

німецьких військ в Україні генерал Гренер. Він заявив, що німці не

втручатимуться у внутрішні справи України, хоча й натякнув на їхню

зацікавленість у встановленні авторитетної влади. Союзники висунули цілу

низку ультимативних вимог до майбутнього уряду, частину яких П. Скоропадський

одразу ж відхилив (зокрема, про виключне право Німеччини та Австро-Угорщини

на «лишки харчового продукту» в Україні). Сторони погодилися з необхідністю

відновлення приватної власності та встановлення міцного - ладу в країні. До

29 квітня залишилося кілька днів.

У «Споминах» П. Скоропадський зазначав: «28 квітня після обіду я замінив свою

звичайну військову черкеску на цивільне вбрання... вийшов з дому і візником

поїхав до скверу, де стоїть пам'ятник Святому Володимирові. Мені хотілося на

самоті обдумати те велике діло, що я звалював тепер

на свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах. Я

почував, що переживаю дуже важливі моменти свого життя; усвідомлював... яка

колосальна відповідальність ляже на мене і я вже змушений буду забути про

особисте життя і особисті інтереси. Я наблизився до пам'ятника і сів на

лавку... Переді мною чудово вимальовувався наш Дніпро, свідок не таких ще

переворотів! Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені

Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулого мого

краю один за другим виникали перед моїми очима; я намагався уявити собі його

майбутнє. Я відчував, що починаю якусь нову сторінку в історії мого народу, і

хотілося усвідомити собі всі обставини цього початку. Хай буде, що буде, а

йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край — буду щасливий, не здолаю

цього зробити — буду мати чисту совість, бо не маю я особистих цілей».

1921 р. П. Скоропадський разом з сім'єю (в нього було три дочки І син,

гетьманич Данило, що помер 1957 р. у Лондоні) поселився у Ванзеє—мальовничому

передмісті Берліна. Він бере активну участь в політичному та культурному

житті української еміграції, зокрема засновує у Берліні Український науковий

інститут. Працює над своїми «Споминами», листується із гетьманцями. До речі,

його листи до В. Липинського спростовують твердження, що він буцімто не

володів українською мовою. Інша річ, що рідною з дитинства йому була

російська, якою вів свій і досі не опублікований щоденник.

В часи 2-ї світової війни П. Скоропадський, користуючись впливом і зв'язками

в німецьких військових колах, визволив із тюрем та концентраційних таборів

чимало українських патріотів, причому не лише гетьманців (наприклад С.

Бандеру). Щоправда, його спроби об'єднати навколо себе всі українські

національні партії та організації, а також провести до німецької

адміністрації в Україні своїх людей не мали успіху.

Початок Другої світової війни вніс різкі зміни у життя колишнього гетьмана, —

він був поставлений перед необхідністю зробити вибір між двома коаліціями

держав, що воювали Змушений зупинитися на німецькій орієнтації, гетьман

вважав це одним із кроків до створення незалежної монархічної України — мрії,

що супроводжувала його останні 27 років життя і котрій так і не судилося

здійснитися.

Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії. Немає ніяких

сумнівів, що якби він залишився у житті хоча б декілька місяців, його б

чекали суд і страта за присудом більшовицького воєнного трибуналу. Але доля

подарувала колишньому гетьманові смерть хоча і від поранення, але у родинному

оточенні. Загинув він випадковою і безглуздою смертю. У квітні 1945 р., їдучи

машиною, потрапив під бомбардування авіацією союзників. Був поранений і через

кілька днів помер. Останній гетьман України похований у м. Меттен (Баварія).