Загальная характеристика специализированных установок ООН
Загальная характеристика специализированных установок ООН
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПЕЦІАЛІЗОВАНИХ УСТАНОВ ООН
Історія формування системи спеціалізованих установ ООН
Поява міжнародних організацій була зумовлена зростанням взаємозв'язків і
взаємозалежності країн і народів, що особливо відчутно почало проявлятися
вже у роки бурхливого розвитку капіталізму в другій половині XIX ст.
Формування світових економічних відносин, технічний прогрес, розвиток
залізничного і морського транспорту та міжнародних контактів породили
проблему регулювання і стандартизації міжнародних зв'язків. На цьому грунті
виникли перші міжнародні організації: Міжнародний телеграфний союз (1865
р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.) та ін.
Цим та аналогічним іншим організаціям були притаманні дві визначальні
функції: вони відігравали роль банків інформації і сприяли впровадженню
міжнародних стандартів у своїй галузі.
Після першої світової війни, в 1919 р., виникла Міжнародна організація
праці, яка за своїми змістом і цілями істотно відрізнялася від
попередників. Якщо створення перших міжнародних організацій диктувалося
насамперед технічною необхідністю, то МОП була покликана, за задумом її
творців, сприяти врегулюванню суперечностей між працею і капіталом,
забезпеченню гуманних умов праці, оскільки несправедливі, тяжкі умови праці
призводили до соціальних потрясінь, що загрожувало миру і гармонії в усьому
світі. Отже, завдання МОП пов'язані зі сферами соціальною, економічною й
політичною.
В період діяльності Ліги націй інших, крім МОГІ, спеціалізованих
організацій не виникло, що значною мірою пояснювалося тим, що Ліга та її
головні органи зосередили основну увагу на політичних проблемах.
Крах Ліги націй, її неспроможність відвернути другу світову війну виявили
необхідність нових підходів до розв'язання міжнародних проблем. Стало
очевидним, що для запобігання небезпечним конфліктам більше уваги треба
приділяти практичному врегулюванню проблем економічного й технічного
характеру, загострення яких загрожувало новими вибухами і потрясіннями. До
того ж зруйноване другою світовою війною росподарство країн вимагало
істотного розширення міжнародного економічного співробітництва.
Питання про необхідність утворення спеціалізованих установ (далі — СУ)
вперше обговорювалося на конференції в Думбартон-Оксі (1944 р.). Тут було
вирішено, що ООН сприятиме розв'язанню міжнародних економічних, соціальних
та інших гуманітарних проблем через певні міжурядові організації.
На цьому грунті між 1944 і 1948 рр. виникли міжнародні фінансові
організації, які почали відігравати важливу роль у міжнародних економічних
відносинах : Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк
реконструкції й розвитку (МБРР), який очолив фінансову групу, куди увійшли
Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК).
Важливе місце у світовій торгівлі посіла також Генеральна угода про тарифи
й торгівлю (ГАТТ). Ця міжнародна організація, утворена 1948 р., не
вважається формально Спеціалізованою установою, хоча за своїми рисами і
цілями дуже схожа зі спеціалізованими установами ООН.
Під впливом зміцнення багатопланового міжнародного співробітництва у
післявоєнні роки виникли нові СУ. З метою подолання нестачі продуктів
харчування у 1945 р. була заснована Продовольча і сільськогосподарська
організація Об'єднаних Націй (ФАО).
У 1946 р. була створена ЮНЕСКО — Організація Об'єднаних Націй з питань
освіти, науки й культури. Головна мета цієї організації — сприяти миру й
безпеці шляхом співробітництва між країнами в галузі освіти, науки й
культури.
У 1948 р. почала функціонувати Всесвітня організація охорони здоров'я
(ВООЗ).
У післявоєнні роки виникли також ряд СУ технічного характеру з метою обміну
інформацією, міжнародної стандартизації, а також надання технічної
допомоги: Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО, 1947 р.).
Міжнародна морська організація (ІМО, 1959 р.). Всесвітня організація
інтелектуальної власності (БОЇВ, 1970 р.).
У 1977 р. почала діяти ще одна спеціалізована установа ООН — Міжнародний
фонд сільськогосподарського розвитку (МФСР). Її мета — надання допомоги
країнам, що розвиваються, у збільшенні виробництва продовольства,
ліквідації хронічного голоду.
У 1985 р. сім'я спецустанов ООН поповнилася те однією Організацією —
Організацією Об'єднаних Нація з промислового розвитку (ЮНЇДО), яка з 1966
р. діяла як орган Генеральної Асамблеї. Головна увага цієї організації
зосередилася на сприянні промисловому розвитку країн, що розвиваються.
У 1988 р. утворена СУ Багатостороннє агентство з питань гарантій
інвестицій (БАГІ).
Деякі спеціалізовані установи ООН виникли на базі перших міжнародних
організацій. Так, Міжнародна метеорологічна організація, створена ще 1873
р., перетворилася у 1950 р. в СУ "Всесвітня метеорологічна організація"
(ВМО). Всесвітній поштовий союз, утворений 1874 р., у 1948 р. одержав
статус СУ під назвою "Всесвітній поштовий союз" (ВПС). А заснований 1865 р.
Міжнародний телеграфний союз, що у 1934 р. змінив свою назву на
"Міжнародний союз електрозв'язку", одержав статус спеціалізованої установи
ООН у 1977 р.
У післявоєнний період виникли й інші міжурядові організації, які увійшли
в систему ООН, але юридичне не вважаються спеціалізованими установами. Крім
ГАТТ, слід згадати в цьому плані Міжнародне агентство з атомної енергії
(МАГАТЕ). Ця автономна міжурядова організація була створена 1957 р. під
егідою ООН. Вона має спеціальну угоду з ООН, щорічно подає доповіді про
свою діяльність Генеральній Асамблеї і в разі необхідності — Раді Безпеки.
З ряду питань МАГАТЕ подає доповіді також Економічній та Соціальній Раді
(ЕКОСОР). І за своїм характером, і за правами ГАТТ і МАГАТЕ мають багато
схожого зі спецустановами ООН. Деякі дослідники відносять їх до СУ, але
офіційно статус спеціалізованої установи наданий тільки вказаним вище 17
міжурядовим організаціям.
Класифікація СУ
Хоча всі СУ функціонують у певних сферах, діапазон деяких із них
достатньо широкий і багатоплановий, що ускладнює завдання їх чіткої
класифікації. І все ж щодо сфер діяльності можна виділити такі основні
групи:
1. Фінансові: МВФ, МБРР, МФК, МАР, БАГІ, МФСР.
2. Економічні: ФАО, ЮНІДО.
3. Технічні: ІКАО, МСЕ, ІМО, ВПС, ВМО.
4. Соціальні: МОП, ВООЗ.
5. Гуманітарні: ЮНЕСКО, ВОІВ. МОП, ФАО, ВООЗ та ЮНЕСКО умовно називали
"Великою четвіркою". Після надання статусу спеціалізованої установи ЮНЇДО
її також включили в цю групу провідних міжнародних організацій, яка
дістала назву "Великої п'ятірки".
Поняття спеціалізованої установи і її характерні риси
У світі діють сотні різноманітних міжнародних організацій, однак
спеціалізованими установами визнані лише 17. Які ж неодмінні ознаки СУ?
Спеціалізована установа — це міжурядова, самостійна, автономна
організація, пов'язана з ООН спеціальною угодою через ЕКОСОР.
Спеціалізованою установою вважається лише та, що відповідає таким вимогам:
1) організація має бути утворена урядами (тобто виключаються всі
неурядові організації);
2) вона повинна мати глобальний, універсальний характер (тобто
виключаються навіть регіональні міжурядові організації) ;
3) організація має діяти в певній сфері міжнародного співробітництва:
економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я і подібних
галузях;
4) вона повинна Підписати угоду з ООН про співробітництво, координацію і
взаємодію з нею та іншими спеціалізованими установами, що координується
Економічною і Соціальною Радою. Головна мета СУ полягає у створенні умов
стабільності і добробуту, необхідних для мирних і дружніх відносин між
націями, основаних на поважанні принципу рівноправності і самовизначення
народів.
Цілі СУ, сформульовані в ст.55 Статуту ООН, полягають у сприянні: а)
підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення і економічному й
соціальному прогресу та розвитку; б) розв'язанню міжнародних проблем у
сферах економічній, соціальній, охорони здоров'я і т.д.; міжнародному
співробітництву в сфері культури і освіти; в) поважанню і дотриманим прав
людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови й
релігії.
Статус, правові основи й структура СУ
Характеризуючи статус спеціалізованих установ системи ООН, необхідно
насамперед звернути увагу на докорінну відміну курсів ООН і Ліги націй в
цьому питанні. Ліга націй в останні роки своєї діяльності тримала лінію на
централізацію керівництва установами, що діяли в її системі.
ООН взяла курс на децентралізацію системи СУ, вбачаючи в них цілком
автономні організації. Ця концепція чітко проглядається в ст. 63 Статуту
ООН, де говориться, що ООН через Економічну і Соціальну Раду укладає із
спеціалізованими установами угоди, які визначають умови їхнього зв'язку з
ООН. Рада уповноважується погоджувати діяльність СУ шляхом консультацій з
ними і рекомендацій. Відповідно до ст.64 Рада уповноважена також "вживати
відповідні заходи для одержання від спеціалізованих установ регулярних
звітів", у тому числі звітів про виконання її рекомендацій, а також
відповідних рекомендацій Генеральної Асамблеї.
Отже, хоча СУ і надсилають звіти Раді, проте координуюча її роль виглядає
дуже умовною, оскільки проблеми вирішуються лише шляхом консультацій і
рекомендацій, які не є обов'язковими.
Правові основи, компетенція СУ визначаються Статутом ООН, статутами
спеціалізованих установ, їх угодами з ООН.
Взаємовідносини між ООН і спеціалізованими установами будуються на основі
укладених угод, які підписує Економічна і Соціальна Рада. У кожної такої
угоди є свої особливості залежно від специфіки СУ. Але всі угоди мають
багато спільного, оскільки існує перелік питань, які повинні бути в кожній
подібній угоді. Угоди передбачають:
1) регулярні звіти Раді;
2) обмін інформацією, документами;
3) взаємне представництво між ООН і спеціалізованою установою, а також
між спеціалізованими установами;
4) забезпечення однакових умов для персоналу в інтересах запобігання
конкуренції;
5) взаємовідносини з бюджетних і фінансових питань; Генеральна Асамблея
має право робити відповідні рекомендації.
Але поза цими домовленостями СУ ніякою мірою не є підконтрольними
Економічній і Соціальній Раді. Це цілком незалежні й автономні організації,
які мають свої статути, структури, бюджети.
Рекомендаційний характер резолюцій Генеральної Асамблеї і Ради
віддзеркалюється у їхньому змісті і стилі. Резолюції "закликають",
"настійно рекомендують", "настійно прохають" і т. ін. Але всі ці побажання
не є обов'язковими для спеціалізованих установ, що зумовлює слабкість
системи ООН, відсутність ефективної координації й централізованого
керівництва.
Хоча кожна СУ має свій статут, що враховує специфіку її діяльності,
структурам СУ властиві спільні риси. Вони мають керівні органи, в яких
представлені всі держави — члени організації. Це — Асамблея або
Конференція, що збирається раз на два й більше років. Вони мають виконавчий
орган — Раду, відповідальну за керівництво діяльністю організації, а також
постійний секретаріат на чолі з Генеральним Секретарем або Генеральним
директором, що обираються на чотири (інколи на шість) років і, як правило,
переобираються принаймні ще на один термін. Кожна СУ має свій бюджет,
фінансові ресурси надходять головним чином з трьох джерел: внески членів;
добровільні внески членів ООН на виконання певних програм, які виконуються
спеціалізованими установами, особливо по лінії Програми розвитку ООН;
добровільні обмежені внески деяких країн до окремих спеціалізованих
установ.
Принципи голосування і прийняття рішень
Як свідчить історичний досвід, принципово важливим питанням, від якого
залежить ефективність діяльності міжнародної організації, є процедура
ухвалення рішень і їх втілення в життя. Аналіз підсумків голосування
найбільш яскраво проливає світло на характер взаємовідносин між країнами-
членами, від чого вирішальною мірою залежить дієздатність організації.
Процедуру прийняття рішень у міжнародних організаціях можна віднести до
чотирьох основних типів:
1) процедура, коли рішення юридичне обов'язкове тільки для тих, хто
проголосував за нього;
2) процедура, коли рішення юридичне обов'язкове для всіх, але вимагає
підтримки всіх (правило одноголосності);
3) процедура, коли рішення обов'язкове для всіх членів організації
незалежно від їх згоди (такі рішення приймаються простою або
кваліфікованою більшістю);
4) процедура, коли приймаються лише рекомендації, які не мають
обов'язкової сили (приймаються, як правило, простою більшістю).
Статут ООН проголошує суверенну рівнісгь усіх членів організації. Стаття
18.1 декларує, що кожний член ООН має один голос. Цей принцип покладений в
основу голосування і в переважній більшості СУ.
Типовими щодо принципів голосування є положення Статуту ЮНЕСКО. Стаття IV
8 (2) передбачає, що "кожний член-держава матиме один голос в Генеральній
конференції. Рішення приймаються простою більшістю за винятком випадків,
коли відповідно до Статуту або правил Процедури Генеральної Конференції
вимагається більшість у дві третини. Більшість означає більшість присутніх
членів і голосуючих".
Кваліфікованої більшості вимагають головним чином такі питання: прийняття
нових членів, прийняття міжнародних конвенцій, ухвалення правил, якими
керуються для прийняття додатків до Статуту.
Варто зазначити, що в СУ (всупереч практиці ООН) навіть бюджети, як
правило, приймаються простою більшістю.
Стаття IV (4) Статуту ЮНЕСКО передбачає, що рекомендації приймаються
простою більшістю, а міжнародні конвенції — кваліфікованою. На відміну від
інших спеціалізованих установ у МВФ і МБРР діє "виважена" процедура
голосування, яка враховує розміри фінансових внесків членів.
На особливу увагу заслуговує прийняття рішень консенсусом, тобто без
проведення формального голосування. Використання цього засобу є особливо
корисним, коли існують серйозні розбіжності в позиціях держав, а рішення
треба приймати,
Прийняття рішень консенсусом має як позитивні, так і негативні риси.
Консенсус дає змогу приймати необхідні, назрілі рішення, які гальмуються
позицією окремих держав. Він сприяє, таким чином, забезпеченню загальної
згоди, хоч іноді й тимчасової. Цей метод часто врятовує переговори від
загрози зриву.
Однак слід відрізняти справжній консенсус від псевдоконсенсусу. Справжній
консенсус означає загальну згоду учасників у досягненні спільної мети,
псевдоконсенсус — метод тимчасової згоди з питань, які не визріли для
розв'язання. Він може ввести в оману світову громадськість, створюючи
вигляд, що проблема розв'язана, і часто веде до підриву авторитету
міжнародних угод. Справжній консенсус, який базується на реальній згоді
країн, є позитивним явищем, і його дедалі ширше застосування переконливо
свідчить про оздоровлення політичної ситуації у світі і в міжнародних
організаціях.
Проблеми функціонування системи СУ
Аналіз діяльності СУ приводить до висновків, що її недостатня
ефективність зумовлювалась рядом факторів: згубним впливом "холодної
війни", що породжувала ідеологізацію і безплідні словесні баталії,
відсутністю координації між ними і взаємодії з ООН; проблемами в процедурі
голосування, яка не відповідала реаліям життя і суперечила інтересам країн,
що робили найбільший фінансовий внесок у бюджети організацій; глибокими
розходженнями серед членів організацій щодо цілей і методів економічної й
соціальної політики; зниженням професійного рівня співробітників
секретаріатів тощо.
З відступом "холодної війни" відійшли в минуле й ідеологічні баталії в
системі ООН. Але інші проблеми функціонування СУ все ще стоять на порядку
денному.
Причиною напруженості в системі ООН була і залишається конкуренція за
одержання коштів з програм ООН.
Колізії виникають між СУ й іншими структурами ООН, між СУ й урядами, які
забезпечують найбільші внески в бюджет. Справа в тому, що внески кожної
країни-члена визначаються залежно від її можливостей платити. Більшість
країн сплачують внески, що становлять 0,01% бюджету, а основну суму
складають внески західних країн (від 5 до 25%). Водночас бюджетні витрати
організації визначаються Генеральною конференцією на основі принципу "одна
держава — один голос".
Це створює передумови, які дають змогу малим і середнім країнам, фінансовий
внесок яких незначний, шляхом голосування вирішувати проблеми і визначати
програми у відповідності із своїми інтересами. При цьому не завжди
враховуються інтереси держав, що забезпечують основні надходження до
бюджету організації.
Розв'язання цієї проблеми пов'язане з серйозними труднощами, бо заклики
до впровадження "виваженого голосування", яке б ураховувало внески' країн,
стикаються із запереченнями переважної більшості членів організацій — в
основному країн, що розвиваються, які звертають увагу на порушення у такому
разі принципу суверенної рівності держав. . Однією з найскладніших проблем
функціонування системи ООН є координація дій її установ. Бюджетна
незалежність і конституційна автономія СУ перешкоджають проведенню
узгодженої політики, обумовлюють дублювання, розпорошення і без того
обмежених фінансових ресурсів.
Немає підстав твердити, що міжнародне співтовариство не приділяло належної
уваги проблемі координації. На різних етапах в ООН було створено ряд
органів з метою забезпечити узгоджені дії в цій сфері. Фактично існує і
функціонує досить розгалужений механізм координації.
Генеральна Асамблея утворила: Дорадчий Комітет з адміністративних і
бюджетних питань (АСАВО); Надзвичайний Комітет експертів з вивчення
фінансів ООН та її спеціалізованих установ; Об'єднаний інспекційний
підрозділ.
Економічна і Соціальна Рада створила: Комітет з координації, Комітет
планування розвитку. Керівну Раду Програми розвитку ООН (ПРООН), Дорадчий
Комітет з питань застосування науки і технології.
Головну роль у механізмі координації відіграє Адміністративний Комітет з
питань координації (АСС), очолюваний Генеральним Секретарем ООН. До складу
Комітету входять керівники СУ, Директор ГАТТ, Генеральний Секретар
Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Адміністратор Програми
розвитку ООН, Директор Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) та інші керівні особи
системи ООН.
Мета Комітету полягає в забезпеченні необхідних заходів під керівництвом
Генерального Секретаря ООН для повнішого й ефективнішого втілення в життя
угод, укладених між ООН і спеціалізованими установами.
Засідання комітету відбуваються строго конфіденційно, хоча Комітет і
інформує Економічну і Соціальну Раду про свою діяльність.
Високий рівень членів Комітету надавав авторитету цьом органу, але
водночас спричинював певні негативні наслідки. Через свою перевантаженість
керівники СУ не могли збиратися частіше, ніж 2-3 рази на рік, що не дало
змоги Комітету перетворитися в ефективний, оперативний інструмент
координації. Як свідчить досвід, кожний керівник СУ прагне відстоювати лише
свої відомчі інтереси, а Комітет у цілому більш віддзеркалює погляди
спеціалізованих установ, ніж ООН.
Є органи координації і на рівні спеціалізованих установ. Кожна СУ має
департамент по координації дій з іншими спеціалізованими установами,
органами ООН та регіональним організаціями. Фактична їх роль полягає в
тому, що вони лиш повідомляють інші організації про свою діяльність.
Зрозумілі що обмін інформацією не забезпечує конче потрібний поділ праці з
метою економії ресурсів у розв'язанні проблем. Обмін інформацією не
перешкоджає конкуренції між СУ за лідерство в здійсненні нових програм,
одержання коштів.
Поряд із створенням адміністративного механізму органі з координації
діяльності СУ застосовуються й інші методи спрямовані на поділ праці і
погодження діяльності всіх еле ментів системи ООН. Один з них — прийняття
широких довгострокових планів економічного й соціального розвитку,
виконанні яких повинні брати участь усі підрозділи систем ООН. Першорядну
роль у цьому плані покликані були відігравати Декади розвитку Організації
Об'єднаних Націй.
Перше десятиріччя охоплювало 1961-1970 рр., друге -1971-1980 рр., третє —
1981-1990 рр., а четверте почалося 1991 р. Ці десятирічні програми
спрямовані на зосередженні міжнародних дій на конкретних програмах допомоги
країнам що розвиваються. Генеральна Асамблея і Економічна і Соціальна Рада
наголошували на необхідності єдиного підходу до економічного й соціального
планування з метою сприяння збалансованому розвитку. Проте, незважаючи на
певний прогрес у деяких напрямах, ключові завдання Декад не були виконані
Не вдалося також подолати існуючі проблеми координації й кооперації
діяльності СУ.
Іншим методом координування є доручення окремим органам і організаціям
контролювати і сприяти координації діяльності в певній галузі. Так, ЮНКТАД
— одному з органів Генеральної Асамблеї — було доручено сприяти координації
діяльності інших органів системи ООН у сфері міжнародної торгівлі.
ЮНІДО координує всю діяльність системи ООН у сфері індустріального
розвитку. Проте вжиті різноманітні заходи не привели до встановлення
ефективної системи координації діяльності СУ. Слабка координація
зумовлюється рядом факторів.
Треба, насамперед, враховувати автономію і незалежність СУ. До того
ж члени СУ — як розвинуті країни, так і країни, що розвиваються, — не
спромоглися виробити спільну політику стосовно діяльності організацій.
Розвинуті країни прагнуть скорочувати зростання бюджетів СУ, а країни, що
розвиваються, навпаки, намагаються збільшити ці бюджети. Роль ООН як
головного координатора виявилася недостатньо впливовою, а система
спеціалізованих установ продемонструвала несприйнятливість до будь-яких
спроб реформи зверху з метою забезпечення централізованого керівництва й
ефективної координації дій.
Забезпечення необхідної координації діяльності залишається невідкладним
завданням СУ і всієї системи ООН у цілому. Це може бути досягнуто шляхом
точнішого встановлення пріоритетів кожної організації, чіткішого визначення
цілей програм, запобігання дублюванню дій і запровадження кращого поділу
праці між спеціалізованими установами. Дуже корисною може стати ґрунтовна
оцінка програм на рівні ООН з метою з'ясування їх позитивних рис і
недоліків.
Ефективність функціонування кожної міжнародної організації значною мірою
залежить від компетентності і професіоналізму співробітників апарату.
Боротьба країн за просування своїх кандидатів до секретаріатів міжнародних
організацій не завжди приводить до поновлення штату найкваліфікованішими
кадрами. Дається взнаки довготривала суперечність між двома принципами
комплектування штатів: принципу професіоналізму кандидатів і принципу
справедливого представництва різних країні континентів. Є підстави вважати,
що в міру поліпшення політичної ситуації в світі і в міжнародних
організаціях, зміцнення довір'я між державами дедалі вирішальнішого
значення набиратиме саме рівень професіоналізму кандидатів, адже від цього
значною мірою залежить ефективність функціонування секретаріатів і всіх
спеціалізованих установ в цілому.
Однією з вирішальних умов зростання ефективності спеціалізованих установ
і всієї системи ООН є подолання конфронтації між державами, особливо між
розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. Історичний досвід
переконливо свідчить, що подібні конфронтації лише перешкоджають виробленню
оптимально ефективних програм. Правильний шлях до плідної роботи
міжнародної організації — в терпеливому пошуку рішень на основі
конструктивних переговорів і компромісів, у врахуванні реалій сьогодення,
взаємних інтереси усіх членів організації.
Роль спеціалізованих установ у
сучасному світі
Оцінка ролі міжнародних організацій, в тому числі спеціалізованих установ
залежить від бачення завдань, що стояли у післявоенній період перед ними.
Ті, що сподівалися, що завдяки діям СУ економічні та інші бар’єри між
державами будуть зруйновани і відбудеться вирівнювання соціально-
економічних показників у різних країнах світу, мають підстави для
розчаруваннь. Цього не сталося.
Новий міжнародний економічний порядок не був втілений в життя, і країни, що
розвиваються, як і раніше, висловлюють глибоке незадоволення політикою
багатих, розвинутих країн, Суперечності Південь—Північ дедалі більше
висуваються на передній край світового порядку денного.
Не відбулося й зміцнення загальної стабільності у світі. Кінець «холодної
війни» не означав усунення загрози миру і безпеці. Хвиля регіональних
конфліктів віддзеркалила існування гострих багатопланових суперечностей між
народами і країнами,
В такому політичному кліматі СУ не змогли реалізувати ясі свої потенційні
можливості, а згубний вплив «холодної війни» істотно підривав ефективність
їх діяльності.
І все ж у соціально-економічній галузі були досягнуті значні позитивні
результати, .незважаючи на скромні фінансові можливості СУ. По лінії ООН та
її спеціалізованих установ країнам, що розвиваються, надавалася технічна,
фінансова допомога здійснювалося сприяння торгівлі, перебудові економіки
країн «третього» світу, боротьбі з неписьменністю, розвитку національних
культур.
СУ відігравали і відіграють багатопланову роль у міжнародному житті як
інструменти національної політики держав, як регулятори їх взаємовідносин і
як автономні, незалежні суб’єкти, що справляють важливий вплив на
розв’язання життєвих проблем сучасності.
З усіма своїми недоліками і слабкими ланками, обумовленими суперечностями
міжнародного розвитку і протистоянням країн, великих і малих, багатих і
бідних, обмеженими фінансовими ресурсами і недостатнім координуванням, СУ є
невід’ємним елементом співробітництва держав і народів, засобом розв’язання
глобальних, регіональних і національних проблем, зміцнення взаєморозуміння
і довір’я між народами.
Об’єктивна необхідність у широких різноманітних зв’язках і співробітництві
країн і народів, що є закономірною рисою розвитку людського суспільства,
найбільш виразно виявилася ^другій половиш XX ст. Ця закономірність — один
з найважливіших факторів, що спричинюють зростання ролі СУ в міжнародному
житті.
Загострення глобальних проблем, розв’язання яких не під силу окремим,
навіть великим, процвітаючим країнам, вимагає об’єднання зусиль усіх країн.
І міжнародні організації, зокрема СУ відіграють визначну роль як механізм
мобілізації, об’єднання і координування дій у боротьбі за виживання
людства.
В сучасних умовах набуває дедалі більшого значення в практиці міжнародних
відносин багатостороння дипломатія, і саме міжнародні організації є
найкращими форумами для багатосторонніх переговорів. Одними з головних
факторів зростання ролі СУ в нових історичних умовах є кардинальні
позитивні зміни у стосунках Сходу з Заходом, докорінне оздоровлення всієї
міжнародної атмосфери. Курс на політичне розв’язання спірних питань і
конфліктів, на розвиток багатостороннього співробітництва в інтересах
зміцнення міжнародної безпеки неухильно веде до подальшого зростання ролі
міжнародних організацій, в яких у ході дискусій, переговорів іде пошук
шляхів вирішення невідкладних завдань сьогодення.
|