рефераты курсовые

Джеймс Мак Кин Кеттел засновник психологічної діагностики

Джеймс Мак Кин Кеттел засновник психологічної діагностики

1. Джеймс Мак Кін Кеттел засновник психологічної діагностики

Дух американської психології відбився також у долі й діяльності Джеймса Мак Кіна Кеттела; саме він поставив вивчення психічних процесів людини на практичну експериментальну основу. У своїх психологічних дослідженнях Кеттел займався скоріше не змістом свідомості, а здатностями людини - тому його з повним правом можна назвати функціоналістом.

Сторінки життя

Джеймс Мак Кін Кеттел народився в місті Істон, штат Пенсільванія. В 1880 році він одержав ступінь бакалавра в коледжі Лафайета, що очолював його батько. Випливаючи існуючої традиції, Кеттел поїхав продовжувати свою освіту в Європу: спочатку в Геттингенський університет, а потім у Лейпциг до Вільгельма Вундта.

В 1882 році, завдяки своїм роботам з філософії, Кеттел одержав стипендію й смог зайнятися дослідницькою роботою в університеті Джона Хопкинса. У той час Кеттел захоплювався, в основному, філософією й лише почасти - психологією. Зважаючи на все, психологія привернула увагу Кеттела після проведення їм експериментів з наркотиками. Він дослідив їх на собі величезну безліч: від кофеїну й тютюну до гашишу, морфіну й опіуму. Результати експериментів викликали в Кеттела серйозний, у тому числі й професійний, інтерес.

"Я почував, що роблю видатні відкриття в природних і гуманітарних науках, - писав він у своєму журналі, - єдино, я боявся, що забуду їх до ранку". Пізніше він писав: "Читання мене не залучає. Увага розсіяно. Пишеться із працею. Я в повному замішанні". На той час Кеттела вже мало турбувало те, що йому не вдається визначити результативність уживання наркотиків; він усе більше дивувався, спостерігаючи власний психічний стан. "У мені немов два чоловіки, - писав він, - один із яких спостерігає за іншим і навіть проводить над ним експерименти".

Кеттел учився в університеті Джона Хопкинса на другому семестрі, коли Г. Стэнли Хол почав викладати тут психологію. Кеттел став відвідувати курс його лабораторних занять. Він зайнявся експериментами по встановленню часу реакції - тобто часу, затрачуваного на розумову діяльність. У результаті його бажання стати психологом ще більше підсилилося.

В 1883 році Кеттел вертається в Німеччину, до Вундту. Приїзд Кеттела, до речі, - один із прикладів перекручування фактів в історії психології. Як затверджують, Кеттел з'явився в Лейпцігському університеті й з порога заявив Вундту: "Пан професор, вам потрібний помічник, і цим помічником буду я". Кеттел повідомив Вундту, що темою його наукових досліджень, що він вибрав сам, стане психологія індивідуальних розходжень. Варто врахувати, що Вундт ставився до цієї теми несерйозно. По слухах, Вундт охарактеризував Кеттела і його проект як "ganz Amerikaniscli" (типово американський). Це були пророчі слова. Інтерес до індивідуальних розходжень - природний результат еволюційної теорії - став з тих пор відмітною рисою американської психології.

По слухах, Кеттел подарував Вундту першу в його житті друкарську машинку, за допомогою якої була написана більшість книг Вундта. Колеги Кеттела вважали по цьому приводу, що цей подарунок виявився "ведмежою послугою... Якби машинки не було, Вупдт написав би вдвічі менше книг".

Уважне дослідження архіву листів і журналів Кеттела вказує на те, що всі ці історії вигадані (див. Sokal. 1981а). Оповідання Кеттела про ці події, що з'явилися через багато років, не підтверджуються його власними листами й серією журналів, які були написані саме в той час. Швидше за все, Вупдт високо цінував Кеттела й тому в 1886 році призначив його своїм лабораторним помічником. Також немає ніяких свідчень, що Кеттел у той час хотів вивчати проблему індивідуальних розходжень. Кеттел навчив Вундта користуватися друкарською машинкою, але він не дарував її Вундту.

Після того, як в 1886 році Кеттел одержав докторський ступінь, він вернувся в Сполучені Штати й став читати лекції по психології в коледжі Брин Маур. Потім він викладав в Англії, у Кембриджському університеті, де й зустрів Френсиса Гальтона. У них були загальні парні інтереси і єдині погляди на індивідуальні розходження, і Гальтон, будучи в зеніті слави, "подарував Кеттелу ідею - зайнятися оцінкою психологічних розходжень між людьми". Кеттел захоплювався багатогранністю діяльності Гальтона, тим, що в основі його досліджень лежать винятково кількісні й статистичні методики. Кеттел, дотримуючись приклада Гальтона. став одним з перших американських психологів, які робили упор па кількісні методи й класифікацію, - при всім при тім, що особисто він був "математичне неграмотний" (Sokal. 1987. P. 27). Кеттел розвивав метод рангів якості (називаний також методом ранжирування), що широко використовується в психології; він став першим психологом, що почав навчати студентів статистичному аналізу результатів експерименту.

Вундт не схвалював використання статистичних методів, це був прямий вплив Гальтона. Але молода американська психологія вибрала підхід Гальтона, а не Вундта. Це також пояснює, чому американські психологи зосередилися не на дослідженнях окремих особистостей (підхід, якого дотримувався Вундт), а на вивченні більших груп, при яких можливі статистичні оцінки.

Кеттел цікавився роботою Гальтона по євгеніці, він приводив доводи на користь стерилізації злочинців і "недорозвинених" і пропонував заохочувати здорових інтелектуальних людей, якщо вони будуть вступати один з одним у шлюб. Він запропонував своїм сімом дітям по 1000 доларів кожному, якщо вони знайдуть собі пару серед синів або дочок викладачів коледжу.

В 1888 році Кеттел за допомогою батька став професором психології Пенсильванського університету. Уважаючи, що тільки університетська посада зможе забезпечити його сина, Кеттел-старший умовив ректора школи, свого старого друга, надати його синові посада. Він переконував сина публікувати більше статей, щоб тим самим підняти професійну репутацію, і навіть з'їздив у Лейпциг, щоб роздобути особистий рекомендаційний лист Вундта. Кеттел-старший прямо заявив ректорові, що, оскільки його родина багата, величина жалування значення не має, і, у результаті, Кеттел був прийнятий на роботу з надзвичайно низьким окладом. Пізніше Кеттел затверджував (можливо, йому це приписують), що він був першим викладачем психології у світі, хоча фактично він складався на посаді викладача філософії. Він пробув у Пенсильванському університеті тільки три роки. Пішовши звідти, він очолив факультет психології в Колумбійському університеті, де в підсумку проробив цілих 26 років.

Через незадоволеність "Журналом американської психології" Холу Кеттел разом з Марком Болдуїном в 1894 році почав випускати "Психологічний огляд". Кеттел також купив в Олександра Грема щотижневий журнал "Наука", що збиралися закривати через відсутність засобів. П'ятьма роками пізніше він став офіційним журналом Американської асоціації розвитку науки. В 1906 році Кеттел почав видавати ряд довідників, включаючи "Учені Америки" і "Лідери в сфері освіти". В 1900 році він купив щомісячник "Популярна наука", що з 1915 року став називатися "Науковий щомісячник". У тім же 1915 року з'явився ще один щотижневик за назвою "Школа й суспільство". Складна організаційна й редакторська робота вимагали багато часу, і не дивно, що Кеттел став менше займатися психологічними дослідженнями.

За час перебування Кеттела в Колумбійському університеті там привласнили ступінь доктора психології набагато більшому числу вчених, чим у будь-якому іншому вищому навчальному закладі США. Кеттел підкреслював важливість самостійної роботи й надав своїм студентам відносну волю в проведенні досліджень. Він думав, що викладач повинен перебувати на певній відстані не тільки від студентів, але й від університету, і тому жив в 40 милях від університетського містечка. Удома в нього була лабораторія й редакторський кабінет, так що він навідувався в університет лише кілька днів у тиждень.

Ця відчуженість стала тільки однієї з безлічі причин, що зіпсувала відносини між Кеттелом і адміністрацією університету. Кеттел виступав за більшу самостійність факультету психології, доводячи, що рішення по основних проблемах повинні прийматися саме на факультеті, а не в адміністрації університету. На довершення всього він допоміг заснувати Американську асоціацію університетських викладачів. Уважалося, що Кеттел не прагне підтримувати нормальні ділові відносини з адміністрацією Колумбійського університету, він був охарактеризований як "важкий у спілкуванні, невдячний, непоступливий і грубий".

У період між 1910 і 1917 роками в адміністрації університету тричі розглядалося питання про звільнення Кеттела. Але останнє терпіння чиновників від науки висохнуло під час першої світової війни, коли Кеттел написав два листи в Конгрес із протестом проти відправлення призовників у бій. Йому було гарно відомо, що такі погляди у воєнний час не вітаються, але він залишився непохитним. Кеттел був звільнений з Колумбійського університету в 1917 році за не патріотичність. Він пред'явив університету позов за наклеп, і хоча справу виграв і одержав 40 тисяч доларів, у посаді відновлений не був. Після цього Кеттел майже увесь час проводив у самоті. Поширення власноручно написаних сатиричних заміток про адміністрацію університету привело до того, що він придбав собі безліч ворогів, та й сам озлобився.

Кеттел більше вже нс повернувся в науку. Він присвятив себе видавничої діяльності, роботі в асоціації і інших спілках подібного роду. Завдяки сто неабияким зусиллям психологія як наука піднялася ще на одну сходинку.

В 1921 році Кеттел здійснив свою давню мрію: перетворити прикладну психологію у вид бізнесу. Він заснував психологічну корпорацію, акції якої придбали члени АРА. Ціль корпорації - надання психологічних послуг у промисловій, науковій і суспільній сферах. Однак підприємство зазнало невдачі: за перші два роки прибуток компанії склала тільки 51 долар. Поки Кеттел залишався президентом, важко було очікувати змін. І тільки після його відставки з'явилася можливість поліпшити ситуацію. В 1969 році рівень продажів психологічної корпорації склав уже 5 мільйонів доларів. Потім вона була продана видавцеві Харкоурту Брейсу Джовановичу; і через десять років, по офіційних відомостях, рівень продажів склав приблизно 30 мільйонів доларів (Landy. 1993).

Кеттел активно займався редакторською діяльністю й брав участь у роботі різних психологічних суспільств аж до своєї смерті в 1944 році.

2. Тести розумових здатностей

Тести розумових здатностей - тести моторних і сенсорних здатностей; у тестах на інтелект використовуються більше складні способи перевірки розумових здатностей.

В одній зі статей Кеттела, написаної їм в 1890 році, з'явилося визначення тестів розумових здатностей. Ще працюючи в Пенсильванському університеті, він провів серію таких тестів серед своїх студентів. "У психології, - писав Кеттел, - неможливо домогтися конкретних і точних результатів, як це робиться в природничих науках, якщо не опиратися на експерименти й виміри. Вихід - у тестуванні розумових здатностей як можна більшого числа людей". Саме цим, на його думку, і варто займатися. Кеттел продовжував збирати дані, проводячи тестування абітурієнтів Колумбійського університету з різних шарів суспільства.

За допомогою різних тестів Кеттел намагався виміряти діапазон і різноманіття людських здатностей. Ці тести в значній мірі відрізнялися від тестів, що з'явилися пізніше, на інтелект, у яких використовуються більше складні способи перевірки розумових здатностей. Тести Кеттела, подібно гальтоновським, ставилися насамперед до елементарних сенсомоторних вимірах: роботі з динамометром: визначенню швидкості руху кінцівок; використанню методу порога для визначення чутливості шкіри; виміру величини тиску на лобову частину голови до моменту появи хворобливих відчуттів, визначенню найменшого відчутної ваги, виявленню часу реакції на звук і часу, необхідного для визначення різних квітів, поділу надвоє лінії довжиною 50 сантиметрів; фіксуванню проміжку часу тривалістю 10 секунд і кількості букв, що запам'ятовуються після одного показу.

В 1901 році Кеттел зібрав досить інформації, щоб встановити зв'язок між результатами тестів і даними про академічну успішність студентів. Результати виявилися невтішними. Зіставляючи їх з аналогічними, отриманими в лабораторії Титченера, Кеттел дійшов висновку, що подібні тести не можуть служити показником успішності в коледжі - а. отже, і розумових здатностей студентів.

Наукова й практична діяльність Кеттела. його організаторські й виконавські здатності вплинули не тільки на американську психологію, але й на встановлення міцних зв'язків між цією новою наукою й іншим науковим світом. Читаючи лекції, випускаючи журнали й розвиваючи прикладну психологію, Кеттел став у своєму роді "послом психології".

Опираючись на роботи Гальтона. Кеттел за допомогою розробленого їм методу ранжирування досліджував природу й джерела розумових здатностей. Цей метод був застосований при оцінці заслуг видатних американських учених різних областей наук. На основі цих досліджень з'явився довідник "Учені Америки" (American Men of Science). Всупереч назві у довіднику згадувалися й американки. У виданні 1910 року згадувалося про 19 учених-жінок, що становило 10 відсотків всіх американських психологів.

Ще одна заслуга Кеттсла полягала в тому, що за час його роботи Колумбійський університет підготував чудових фахівців із психології числом більшим, ніж де-небудь ще в США. Серед них відомі психологи Роберт Вудворт. Завдяки таким розробкам Кеттела, як тести розумових здатностей, вимір індивідуальних розходжень, а також його зусиллям по розвитку прикладної психології, функціоналізм в американській психології знайшов другий подих. Після смерті Кеттела історик Е. Г. Боринг написав його дітям: "На мій погляд, ваш батько зробив для американської психології навіть більше, ніж Вільям Джемс. Саме завдяки йому психологія в США остаточно відділилася від своєї прародительки - німецької психології й стала істинно американської".

Методи тестування

Альфред Бине (1857-1911)

Хоча поняття "тест розумових здатностей" увів Кеттел, тестовий метод одержав поширення завдяки роботам Альфреда Бине, незалежного психолога-самоучки. Бине використовував більше складні критерії оцінки розумового розвитку, чим ті, що розробив Кеттел. Його метод забезпечив можливість ефективно вимірювати розумові здатності людини; він знаменував собою початок сучасної тестології.

Бине не погодився з підходом Гальтона й Кеттела, які для виміру інтелекту застосовували тести сенсомоторних функцій. Бине думав, що найкращим критерієм розумового розвитку може служити оцінка таких пізнавальних функцій, як пам'ять, увага, уява, кмітливість. В 1904 році йому представилася можливість на практиці довести свою правоту. З ініціативи Міністерства народного утворення Франції була створена комісія з вивчення розумових здатностей дітей, які зазнавали труднощів зі шкільним навчанням. Бине й психіатр Теодор Симон брали участь у роботі комісії й разом розробили ряд інтелектуальних завдань для дітей різних вікових груп.

На основі цих завдань і був складений перший тест на інтелект. Спочатку він складався із тридцяти вербальних, перцептивних і маніпулятивних завдань, які розташовувалися по зростанню труднощів.

У наступні роки тест неодноразово переглядався й модифікувався. Бине й Симон запропонували поняття розумового віку, що визначався за рівнем тих інтелектуальних завдань, які здатні вирішувати дитина. Приміром, якщо дитина, чий хронологічний вік дорівнює чотирьом рокам, вирішує всі завдання для п'ятирічного, те розумовий вік цього чотирирічного малюка прирівнювався до п'яти.

Після смерті Бине в 1911 році розвиток тестології перемістився в Сполучені Штати. Там роботи Бине одержали навіть більше визнання, чим у Франції. На батьківщині Бине програми по тестуванню інтелекту придбали популярність тільки через 35 років після його кончини (Schneider. 1992).

Тест Бине-Симона переклав на англійську мову й представив у Сполучених Штатах Генрі Годдард, студент Холу, що працював у приватній школі для розумово відсталих дітей у Вайнленде. Годдард увів в англійську наукову мову термін "moron", що в перекладі із грецького означає "повільний". Його варіант перекладу тесту Бине-Симона був названий шкалою виміру інтелекту.

Розумовий вік - вік, що визначається за рівнем тих інтелектуальних завдань, які здатна вирішувати дитина.

Коефіцієнт інтелекту (IQ) - відношення розумового віку індивіда до хронологічного, виражене у відсотках.

В 1916 році Льюїс М. Терман, також колишній учень Холу, модифікував тест Бине-Симона, що з тих пор став стандартним. Він назвав його шкалою Стенфорд-Бине за назвою Стенфордського університету, де тест був уперше представлений, і ввів у широкий обіг поняття коефіцієнта розумового розвитку (IQ). (Коефіцієнт інтелекту IQ, обумовлений як процентне відношення розумового віку до хронологічного, був розроблений німецьким психологом В. Штерном.) Шкала Стенфорд-Бине перетерпіла кілька редакцій і широко використовується дотепер.

Вплив першої світової війни

Засідання Титченеровського суспільства експериментальної психології в Гарвардському університеті відбулося в день вступу Сполучених Штатів у першу світову війну в 1917 році. Серед присутніх був президент АРА Роберт Іеркс, що звернувся до колег із пропозицією подумати, чим психологія може бути корисна країні у воєнний час. Титченер відгородився від цього заклику, пояснюючи свою позицію тим, що є британським підданим. Імовірно, Титченер не побажав працювати на армію, оскільки в принципі не схвалював ідеї застосування психології до практичних проблем, побоюючись, що психологія стане торгувати "наукою заради технології".

Перед армією стояло завдання - розподілити величезне число новобранців по родах військ і доручити їм відповідні завдання, для чого була потрібна оцінка їхнього інтелекту. Для того, щоб проводити тестування по складній шкалі Стэнфорд-Бине, були потрібні спеціально навчені люди. Цей орієнтований на індивідуальність тест не підходив для великомасштабної програми тестування, коли за короткий час треба було оцінити здатності великої кількості людей. Армія мала потребу в тесті, призначеному для груп, - по можливості, простому в застосуванні.

Іеркс, призначений главою спеціальної комісії, зібрав 40 психологів для розробки групового тесту інтелекту. Вони проаналізували безліч існуючих на той період тестів, жоден з яких не мав широкого застосування, і взяли за зразок тест Артура С. Отиса, учня Термана. Отису належить ідея різноманітного тестування. Група Іеркса підготувала "армійський альфа-тест" і "армійський бета-тест", в основу яких були покладені розробки Отиса. ("Бета" - це версія "альфа" для неангломовних і неписьменних людей. Вказівки при проведенні "бета-тесту" даються не усно або письмово, а за допомогою демонстрації або пантоміми.)

Робота комісії йшла повільно, і фактично до тестування новобранців приступилися за три місяці до закінчення війни. Було протестоване більше мільйона чоловік, але на той час армія більше не мала потребу в цих даних. І хоча програма майже не мала прямого впливу на військові успіхи, вона виявилася дуже важливої для розвитку самої психології. Програма знайшла широку популярність у суспільстві, що додало більше ваги й психології, а армійські тестування стали прообразом багатьох наступних розробок у тестології.

При проведенні групових тестів у військових цілях заохочувалося також визначення особистих характеристик. До тієї пори вживали лише боязкі спроби оцінити особисті якості людини. У самому кінці XIX століття німецький психіатр Емиль Крепелин (1856-1926) використовував методику, що він назвав вільними асоціаціями, - тест, у якому пацієнт відповідав на якесь слово-стимул словом, що першим приходило на розум. Ідея цього методу належить Гальтону. В 1910 році Карл Юнг розробив аналогічний метод дослідження для встановлення схованих потягів і "афективних комплексів" випробуваного. Обидва методи були тестами, що оцінюють індивідуальні якості особистості. Коли армії знадобилися тести для відсівання новобранців з неврозами, Роберт Вудворт розробив Бланк особистісних даних - опитувальник, де обстежувані відзначають ті ознаки невротичних станів, які, на їхню думку, у них є. Подібно "армійському альфатесту" і "армійському бета-тесту", Бланк особистісних даних послужив моделлю для подальшого розвитку групових тестів.

Психологічне тестування одержало у війні власну перемогу - цей метод дослідження одержав суспільне визнання. Незабаром мільйони службовців, школярів і абітурієнтів коледжів стояли перед необхідністю тестування, від результатів якого могла залежати все їхнє подальше життя. На початку 20-х років щорічно продавалося 4 мільйони тестів на інтелект - головним чином для використання їх у державних школах. Система державної освіти Сполучених Штатів була реформована, в основі перетворень лежала концепція коефіцієнта розумового розвитку. Показник IQ став найважливішим критерієм при прийманні студентів у вищі навчальні заклади.

Сполучені Штати охопила епідемія тестування. У відповідь на величезний попит з боку комерційних і освітніх організацій неминуче з'явилися наспіх розроблені тести, що часом приводило до невтішних результатів. Найбільше сумно відомий випадок - тест, запропонований в 1921 році винахідником Томасом Едисоном. Це був практично випадковий набір питань, які Едисон уважав надзвичайно простими. Наприклад, серед них були такі: "Який телескоп є самим більшим у світі?", "Який вага повітря в кімнаті обсягом 20х30х10 футів?", "Яке місто в Сполучених Штатах лідирує у виробництві пральних машин?"

Питання цього тесту, можливо, не представляли праці для геніального Едисона, чого не скажеш про 36 випускників коледжу, яким стояло його пройти. Вони змогли дати всього кілька правильних відповідей, на що Едисон помітив: "Для людей, що закінчили коледж, вони дивно неосвічені. По-моєму, вони взагалі нічого не знають". Так званий тест Едисона одержав небачену пресу - тільки "Нью-Йорк Таймі" присвятила йому 23 статті протягом одного місяця. Все це сприяв тому, що було підірване довіра до самого методу тестування, знизився його науковий авторитет. Невдалий досвід Едисона й деяких інших розроблювачів у середині 20-х років змусив багато організацій відмовитися від використання психологічних тестів.

Намагаючись додати молодому напрямку науки - тестології - авторитету і наукову вагу, розроблювачі тестів інтелекту перейняли медичну й технічну термінологію. Їх ціль полягала в тому, щоб переконати громадськість, що психологія має таке ж законне право на існування, як і інші науки.

Література

1. Ждан А.Н. Історія психології: від античності до сучасності. - К., 2003

2. Марцинковська Т.Д. Історія психологія. - К., 2001.

3. Методологічні проблеми історико-психологічного дослідження. - К., 2002.

4. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. - М., 1973.

5. Ярошевский М.Г История психологии. - М., 1985.


© 2010 Рефераты