|
Рефераты |
Психологічні особливості конфліктів батьків і дітейПсихологічні особливості конфліктів батьків і дітейЗміст
Актуальність проблеми. У даний час Україна переживає складні соціально-економічні зміни, які істотно відбиваються на становищі всіх елементів соціальних структур, зокрема сім'ї. Сім'я є найменшим осередком суспільства, що постійно відчуває на собі безпосередньо чи опосередковано ті зміни, які відбуваються у країні та відповідно сама накладає відбиток на розвиток суспільства. Процес формування, становлення та розвитку сучасної української сім'ї проходить у складних і суперечливих умовах, на фоні яких відбувається погіршення фізичного і психічного стану здоров'я людей, зростання міжособистісної ізоляції, агресивності, нездатності розв'язувати проблеми і конфлікти, що виникають на їх життєвому шляху. Сьогодні сім'я стикається з цілою низкою нових проблем, значною мірою втрачає здатність виконувати життєво необхідні функції і стоїть на порозі кризи. З огляду на це, можна говорити, що ситуація з внутрісімейними стосунками поступово погіршується внаслідок збільшення протиріч і конфліктів у суспільстві. Ці обставини можуть мати негативні наслідки не лише для сім'ї, але й для країни загалом. Батьківство відіграє значну роль у житті конкретної особистості. Протягом всього життя батьки залишаються значимою фігурою для індивіда. Батьківство включає феномени материнства й батьківства, але не зводиться до їхньої простої сукупності. Родина є першим інститутом соціалізації дитини. Саме сімейне виховання є найбільш природним і відіграє визначальну роль у розвитку й формуванні особистості. Вибираючи свій стиль поведінки у взаємодії з дитиною, батьки виявляються в ситуації невизначеності й можуть відчувати непевність у собі, почуття провини і так далі. Невірний вибір стилю взаємодії між батьками і дітьми провокує конфліктні ситуації у сім'ї. Все це визначає потребу в психологічному супроводі родини і сімейного виховання. Психологічна робота з батьками - досить складний напрямок. Нерідко батьки не сумніваються у своїй компетентності, обвинувачуючи у випадку виникнення труднощів у дитячо-батьківських відносинах школу, суспільство. Часто батькам складно визнати помилковість своїх думок, почуттів, дій. На тлі цього усередині родини між батьком і матір'ю нерівномірно розподіляється виховна активність. У більшості випадків, вихованням, емоційним спілкуванням з дітьми займається мати, батько ж робить це «за настроєм». У підсумку, у родині не спостерігається системності впливів. Батьки для дитини рідко виступають єдиним цілим. Причину конфліктності у родинах викликає вікова різниця між батьками і дітьми, відмінність характерів, що утруднює взаєморозуміння. Причина непорозумінь лежить у площині цінностей, стандартів поведінки, адже діти сьогодення ростуть в умовах, відмінних від тих, в яких їхні батьки. Нерідко батьки трактують своє ставлення до дітей так, ніби існує якийсь договір між ними і їхньою дитиною. Проблеми сімейних взаємовідносин привертали увагу багатьох вчених, зокрема: Е. Р. Ейдеміллера, що досліджував психологічні особливості згуртованої сім'ї: турбота про кожного члена родини, що сприймається як найпростіший і природніший спосіб задоволення власних потреб; розвинена довіра членів сім'ї один до одного; симпатія. У Сатир - цікавився особливостями розвитку зрілих сімей і виділив основні властивості: високу самооцінку, ясну і чесну комунікацію, гнучкі і гуманні правила поведінки. У такій родинні, на думку вченого, її члени орієнтовані на зростання, соціальні установки позитивні і відкриті. Конфлікт між батьками та дітьми у сім'ї -- один із самих розповсюджених у повсякденному житті. Однак він деякою мірою обійдений увагою фахівців -- психологів і педагогів. Саме це, а також факти викладені вище і обумовили вибір бакалаврського дослідження «Психологічні особливості конфліктів у системі родинних відносин «батьки-діти». Об'єкт дослідження - конфлікти у стосунках між батьками і дітьми. Предмет дослідження - психологічні особливості конфліктів у стосунках між батьками і дітьми. Мета - виявити причини, які викликають появу напруження, а згодом і конфлікти у стосунках між батьками та дітьми. Завдання: 1. Узагальнення теоретичних поглядів на проблему конфліктів у родинах. 2. Підбір тестових матеріалів для діагностики типів сімейних відносин. 3. Виявлення ступеню конфліктного напруження у сім'ї. 4. Встановлення характеру причин, що викликають появу конфлікту на особистісному рівні. 5. Проведення та визначення ефективності колекційної роботи для зменшення конфліктних ситуацій у сім'ї між батьками та дітьми. Методологічну і теоретичну основу дослідження склали: науково-психологічні уявлення про особливості сімейних взаємин (М.А. Абалкіна. Т.В. Андрєєва, Ю.А. Бакуліна, І.В. Гребенніков, Т.А. Гурко, Е.Г. Ейдеміллер, Е.С. Калмикова, С.В. Ковальов, М.М. Обозов, Ю.Н. Олійник, Л.Б. Шнейдер, В.В. Юстіцкіс), про причини виникнення конфліктів у сім'ї (Ю.Е. Альошина, Н.В. Грішина, С.В. Ковальов, С. Кратохвіл, Д. Кустар, В.А. Сисенко). Для розв'язання поставлених завдань у дослідженні було використано такі методи: 1. Теоретичні - аналіз, систематизацію, узагальнення, класифікацію матеріалів фахової літератури з окресленої проблематики. 2. Емпіричні - тестування, психологічний експеримент, кількісний та якісний аналіз отриманих результатів. Організація і база дослідження. Дослідження проводилося на молодих сім'ях, жителях м. Дубровиця. Загальна кількість досліджуваних сімей становила 30 (пар). Дослідження проводилося у три етапи. На першому етапі було здійснено аналіз психолого-педагогічної літератури з проблеми сімейних конфліктів у площині батьки-діти. На другому етапі було проведено опитування 30 сімейних пар за допомогою підібраного комплексу психодіагностичних методик. На основі цього було здійснено кількісний та якісний аналіз отриманих результатів. На третьому етапі дослідження були розроблені психологічні тренінги для зменшення конфліктогенності у взаєминах батьків і дітей та розроблені рекомендації членам сімей щодо оптимізації взаємин та оформлення матеріалів дослідження. Практичне значення дослідження визначається розробкою рекомендацій членам сім'ї - батькам та дітям, що спрямовані на налагодження ефективної взаємодії у сім'ї. Також результати та матеріали курсової роботи можуть бути використані студентами для написання наукових, курсових, дипломних робіт з даної проблематики. Структура бакалаврської роботи. Дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (57 джерел) та додатків. Розділ 1. Теоретичне вивчення проблеми конфліктності у родинах1.1 Основні причини конфліктів у сім'їКонфлікт (лат. conflictus - зіткнення) - це зіткнення різноспрямованих цілей, інтересів, позицій, думок, та поглядів окремих індивідів чи груп. Конфлікт ґрунтується на суперечностях, зумовлених протилежними позиціями сторін або різними цілями чи засобами їх досягнення, а також не збіганням інтересів, бажань, прагнень індивідів тощо. Зазвичай конфлікт виникає, коли одна зі сторін починає діяти, ігноруючи інтереси іншої [7, 176-177].Сімейні конфлікти -- одні із самих розповсюджених у повсякденному житті. Однак вони деякою мірою обійдені увагою фахівців -- психологів і педагогів, які не розглядають проблему конфлікту поколінь, що набагато ширше й активно розробляється соціологами. З більш ніж 700 психолого-педагогічних робіт із проблеми конфлікту навряд чи набереться з десяток інших публікацій, у центрі яких стояла б проблема конфліктів між батьками і дітьми. Вона, як правило, вивчається в контексті більш великих досліджень: сімейних відносин, вікових криз, впливу подружніх конфліктів на розвиток дітей та ін. Але неможливо знайти таку родину, де б були відсутні конфлікти між батьками і дітьми. Навіть у забезпечених родинах у більш ніж 30% випадків відзначаються конфліктні взаємини (з погляду підлітка) з обома батьками [6, 76-80;25, 547].Чому ж виникають конфлікти між батьками і дітьми? Крім загальних причин, які породжуючих конфліктність взаємин людей, що розглянуті вище, виділяють психологічні фактори конфліктів у взаємодії батьків і дітей: 1. Тип сімейних відносин. Виділяють гармонічний і дисгармонійний типи сімейних відносин. У гармонічній родині встановлюється рухлива рівновага, що виявляється в оформленні психологічних ролей кожного члена родини, формуванні сімейного «Ми», здатності членів родини дозволяти протиріччя. Дисгармонія родини -- це негативний характер подружніх відносин, що виражається в конфліктній взаємодії подружжя. Рівень психологічної напруги в такій родині має тенденцію до наростання, приводячи до невротичних реакцій її членів, виникненню почуття постійного занепокоєння в дітей [25, 548-549]. 2. Деструктивність сімейного виховання. Виділяють наступні риси деструктивних типів виховання: * розбіжності членів родини з питань виховання; * суперечливість, непослідовність, неадекватність; * опіка і заборони в багатьох сферах життя дітей; * підвищені вимоги до дітей, часте застосування погроз, осудів. 3. Вікові кризи дітей розглядаються як фактори їх підвищеної конфліктності. Вікова криза являє собою перехідний період від одного етапу дитячого розвитку до іншого. У критичні періоди діти стають неслухняними, примхливими, дратівливими. Вони часто вступають у конфлікти з оточенням особливо з батьками. У них виникає негативне ставлення до зобов'язань, які вони раніше виконували, що призводить до впертості. Найбільш часто конфлікти в батьків виникають з дітьми підліткового віку, з цим пов'язана підліткова криза 15-17 років. Психологи виділяють наступні типи конфліктів підлітків з батьками: конфлікт нестійкості батьківського відношення (постійна зміна критеріїв оцінки дитини), конфлікт гіперопіки, конфлікт неповаги прав на самостійність ( тотальність вказівок і контролю ), конфлікт батьківського авторитету ( прагнення домогтися свого за будь-яку ціну ). 4. Одним з можливих факторів, що спричиняє конфлікти у родинах є Особистісний фактор. Середовище особистісних особливостей батьків, що сприяють їхнім конфліктам з дітьми, виділяють консервативний спосіб мислення, прихильність застарілим правилам поведінки і шкідливих звичок (вживання алкоголю тощо), авторитарність суджень, ортодоксальність переконань і т. п. Серед особистісних особливостей дітей називають такі, як низька успішність, порушення правил поведінки, ігнорування рекомендацій батьків, а також неслухняність, упертість, егоїзм і геоцентризм, самовпевненість, лінощі і т. п. Таким чином, розглянуті конфлікти можуть бути представлені як результат помилок батьків і дітей [12; 25]. 1.2 Розуміння у контексті батьківського ставлення до дитиниКожна людина хоче, щоб її розуміли. Особливо це потрібно дітям, навіть якщо ця потреба ними ще не усвідомлюється. Без уміння батьків розуміти своїх дітей неможливо уявити успішність міжособистісного спілкування, повноцінний психічний розвиток дітей, розкриття і збагачення їхнього інтелектуального, духовного і творчого потенціалу, особистісне становлення. Ефективна спільна діяльність неможлива без взаєморозуміння, яке вимагає від суб'єктів здатності ідентифікуватися, високого рівня емпатійності, рефлективності, вміння долати стереотипи сприйняття, мислення, поведінки тощо. Зразок розуміючого ставлення людини до людини мали б подавати дітям батьки (щоб, крім всього іншого, з часом розраховувати на взаємність). Однак реалії батьківсько-дитячих стосунків засвідчують їх доволі високу проблемність.Основи наукової теорії розуміння людини людиною у вітчизняній психології найбільш повно розроблені в дослідженнях О.О. Бодальова і його співробітників. Встановлено, що розуміння іншої людини полягає в розв'язанні складної мислительної задачі, спрямованої на виявлення її індивідуальності, індивідуально-неповторної своєрідності її особистості.Процес пізнання індивідуальності дуже складний. Глибина, повнота, адекватність проникнення у внутрішній світ іншої людини залежить перш за все від рівня сформованості людини як особистості, як суб'єкта праці, пізнання, спілкування, від установок, еталонів, стереотипів та інших чинників.Батьківські ставлення до дітей мають багату палітру проявів, а отже, і глосарій цієї проблеми теж чималий. Найчастіше використовуються поняття “виховання”, “сімейне виховання”, “батьківське виховання”, “тип виховання”, “стиль виховання”, “батьківська позиція”, “батьківсько- дитячі стосунки” тощо. Виховання трактується як діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду; планомірний і цілеспрямований вплив на свідомість і поведінку людини з метою формування певних установок, понять принципів, ціннісних орієнтацій, які забезпечують необхідні умови для її розвитку, підготовки до суспільного життя і виробничої праці [7, 65].Основна мета виховання - допомогти дітям стати повноправними членами свого суспільства, носіями його культури - однакова у всьому світі, тим не менше в різних культурах абсолютно різні уявлення про те, як найкраще її досягнути. Але і в рамках однієї культури сім'ї не завжди складаються із матері, батька і дітей, а отже, різні структури сім'ї можуть впливати на сімейну динаміку.Не завжди однаково розуміюче батьки ставляться до дітей. Сімейне виховання розглядається в літературі не лише як цілеспрямована система впливів батьків на дитину, але і як характер поводження з нею. Як правило, поняття “сімейне виховання” “батьківське виховання” вживаються як синоніми. Хоча поняття “сімейне виховання” ширше, оскільки може передбачати, крім впливу батьків, виховні впливи інших членів сім'ї: бабусь, дідусів, братів, сестер і ін. Оскільки виховання, в тому числі сімейне, здійснюється через спілкування, психологи вбачають можливим перенесення структури спілкування на структуру виховання.Зауважимо, що вслід за В.М. М'ясищевим, всередині спілкування прийнято виділяти три основні компоненти: когнітивний, емоційний і поведінковий [21, 119]. О.О. Бодальов у своїх роботах виділяє ці ж складові в структурі міжособистісних стосунків. Таким чином, в структурі виховання також виділяють три компоненти: когнітивний - уявлення батьків про дитину, емоційний - ставлення до неї і поведінковий - характер поводження з дитиною [21, 123].Як варіанти когнітивного компонента в структурі батьківського виховання ряд авторів (А.І. Захаров [21, 123], А.Я. Варга [13], А.С. Співаковська [44], В.В. Столін [21, 123] і ін.) виділяють адекватне і неадекватне уявлення про дитину. Адекватне уявлення про дитину - найбільш повне і об'єктивне знання психічних і характерологічних особливостей дитини, її інтересів, захоплень, нахилів, врахування індивідуальної своєрідності дитини. До неадекватних уявлень належить інвалідизація (приписування хворобливості), інфантилізація (нав'язування дитині уявлень про її безпорадність, залежність), соціальна інвалідизація (приписування соціальної неуспішності).В емоційному компоненті батьківського ставлення також виділяють складові. В.В. Столін виділив три основи емоційно-ціннісного ставлення людини до людини: “симпатія - антипатія”, “повага - неповага ”, “близькість - віддаленість”. А.С. Співаковська описує вісім типів батьківської любові: дієва любов, відсторонена любов, дієва жалість, любов за типом поблажливого відсторонення, відкинутість, презирство, переслідування, відмова [44, 18].Багато дослідників виділяють такі виховні впливи, як контроль, покарання, заохочення. Є. Маккобі включає до батьківського контролю такі моменти: обмеження, вимогливість, довільний прояв влади, послідовність.Поєднання батьківського контролю, емпатії, доброзичливості, підтримки самостійності у дітей Д. Баумунд називає моделлю авторитетного батьківського контролю. Друга виділена нею модель - владна - характеризується жорстким контролем, строгістю, меншою теплотою, розумінням і співчуттям, зменшенням часу спілкування з дітьми. І третя модель - поблажливої поведінки - властива невимогливим, неорганізованим батькам, які мало уваги звертають на розвиток незалежності дитини і її впевненості в собі. Автор прийшла до висновку, що діти авторитетних батьків мають найвищий рівень незалежності, зрілості, впевненості у собі, стриманості, активності і допитливості, тоді як у поблажливих батьків діти зовсім не допитливі і не вміють стримувати себе.Г.А. Стадник (1992) експериментально виявила кілька модифікацій способу впливу батьків на розвиток пізнавальної активності дошкільників: конструктивний, імперативний, індиферентний [21, 125].Конструктивний спосіб впливу характеризується емоційно позитивним, зацікавленим ставленням дорослого до дитини, стимуляцією її пошукових дій, заохочувальними та конструктивними оцінними судженнями, створенням у дитини впевненості у досягненні успіху при розв'язуванні пізнавальних задач.Імперативний спосіб впливу на дитину характеризується вказівками дорослого, які жорстко регламентують дії дитини та пригнічують її ініціативу і самостійний пошук, відсутністю заохочувальних і конструктивних оцінних суджень.Індиферентний спосіб впливу відзначається байдужим ставленням дорослих до пізнавальної діяльності дитини; відсутністю вказівок і звертань, що стимулюють самостійний пошук нового; надмірним застосуванням зауважень деструктивного характеру, які констатують невдалі дії дитини. Дослідниця робить висновок, що тільки в атмосфері любові і взаєморозуміння дитина може повністю розкритися, проявити свої індивідуальні особливості, тобто повноцінно розвиватися. Уявлення про дитину і ставлення до неї - це внутрішня основа типу виховання.Таким чином, під типом (стилем) сімейного виховання розуміють різні системи впливів і способів поводження батьків з дитиною, види ставлення до неї, а також уявлення про неї. У психології існує велика кількість класифікацій типів сімейного виховання, хоча єдиної основи класифікації немає. Іноді за основу брався емоційний компонент виховання, іноді способи впливу на дитину і ін.Е.Г. Ейдеміллєр виділив основні характеристики типів виховання дитини: рівень гіперпротекції; задоволеність потреб; вимоги, які висуваються до дитини; санкції, які накладаються на неї; виховна невпевненість батьків. На основі цих характеристик подається опис типів виховання.Розглянемо класифікацію стилів виховання підлітків, запропоновану Є.А. Личком і Е.Г. Ейдеміллєром [56, 72].1. Гіпопротекція. Характеризується нестачею опіки і контролю. Дитина залишається без нагляду. До підлітка проявляють мало уваги, немає зацікавленості у його справах, часто мають місце фізична занедбаність і недоглянутість. При прихованій гіпопротекції контроль і турбота мають формальний характер, батьки не включаються у життя дитини. Невключеність дитини в життя сім'ї призводить до асоціальної поведінки через незадоволеність потреби в любові і прихильності.2. Домінуюча гіперпротекція. Проявляється у підвищеній, загостреній увазі і турботі про дитину, надмірній опіці і дріб'язковому контролі поведінки, стеженні, заборонах і обмеженнях. Дитину не привчають до самостійності, подавлюють розвиток її почуття самостійності і відповідальності. Це призводить або до реакції емансипації, або до безініціативності, невміння постояти за себе.3. Спотворююча гіперепротекція. Так називають виховання “кумира сім'ї”. Батьки прагнуть звільнити дитину від найменших труднощів, задовольняють всі її бажання, надмірно обожнюють і опікують, захоплюються її мінімальними успіхами і вимагають такого ж захоплення від інших. Результат такого виховання проявляється у високому рівні домагань, прагненні до лідерства при недостатній наполегливості і опорі на власні сили.4. Емоційне відторгнення. Дитина є для батьків тягарем. Її потреби ігноруються. Деколи з нею поводяться жорстоко. Батьки (чи ті, хто їх заміняє: мачуха, вітчим та ін.) вважають дитину тягарем і проявляють загальну незадоволеність нею. Часто зустрічається приховане емоційне відторгнення: батьки прагнуть завуалювати реальне ставлення до дитини підвищеною турботою і увагою до неї. Цей стиль виховання найбільш негативно впливає на розвиток дитини.5. Жорсткі взаємини. Можуть проявлятися відкрито, коли на дитині зривають злість, застосовуючи насилля, або бути прихованими, коли між батьками і дитиною стоїть стіна емоційної холодності і ворожості.6. Підвищена моральна відповідальність. Від дитини вимагають чесності, порядності, почуття відповідальності, не відповідно до віку. Ігноруючи інтереси і можливості підлітка, покладають на нього відповідальність за благополуччя близьких. Йому насильно приписують роль голови сім'ї. Батьки сподіваються на особливе майбутнє своєї дитини, а дитина боїться їх розчарувати. Часто їй доручають доглядати за молодшими дітьми чи престарілими.В.М. Дружинін вважає, що запропонована Є.А. Личком і Е.Г. Ейдеміллєром класифікація швидше засвідчує аномалії стилів виховання [3]. На думку В.І. Гарбузова, існує три типи “неправильного виховання”: тип А - неприйняття, емоційне відторгнення; тип Б - гіперсоціалізація; тип В - егоцентричне виховання (“кумир сім'ї”) [56, 75].Наукові дослідження А.І. Захарова (1982) і ін. показали, що авторитарний тип батьківського виховання , “умовна любов”, гіперопіка, гіпоопіка або зневажання, непослідовний тип батьківського виховання несприятливі для розвитку особистості дитини.Вважається, що сприятливим типом сімейного виховання є прийняття і любов. Батьки з теплом ставляться до дитини, стараються допомогти їй в її проблемах, але не нав'язливі, віддають перевагу поясненню, а не наказу. Схвалюють незалежність дитини, приймають її індивідуальність.Найбільш сприятливим способом організації виховання в сім'ї, на думку А.В. Петровського, є співробітництво. Співробітництво завжди вибудовується за принципом діалогу, діалогічного спілкування, основними характеристиками якого, за Г.А. Ковальовим, є “емоційне і особистісне розкриття партнерів зі спілкування, психологічна спрямованість на актуальний стан один одного, безоціночність, довірливість і щирість у вираженні почуттів і станів” [28, 142].Таким чином, “дитина навіть в найменшому віці стає не об'єктом виховних виливів, а союзником в сімейному житті, в певному сенсі її творцем” [8, 31]. Рівність позицій означає визнання активної ролі дитини в процесі виховання, її виховного впливу на батьків.Під “батьківською позицією” мається на увазі установка батьків на той чи інший тип виховання. Як синонім до поняття “батьківська позиція” вживається поняття “ставлення батьків до дитини” чи “батьківське ставлення”: “ставлення батьків до дитини або батьківська позиція - реальна спрямованість виховної діяльності, сукупність установок батьків” [1].А.Я. Варга (1987) батьківське ставлення визначає як цілісну систему різноманітних почуттів до дитини, поведінкових стереотипів, що практикуються у спілкуванні з нею, особливостей сприйняття і розуміння характеру дитини, її вчинків [13, 37]. Дослідниця зазначає, що батьківське ставлення є багатомірним утворенням, у структурі якого виділяються три складові:1) інтегральне емоційне прийняття або неприйняття дитини;2) міжособистісна дистанція у спілкуванні з дитиною;3) форма і спрямованість контролю за поведінкою дитини.У батьківських позиціях або установках виділяють мотиваційний і ціннісно-орієнтаційний компоненти. Батьківські позиції вивчаються також у декількох планах: реальна взаємодія батьків з дитиною; відрефлексоване батьками ставлення до дитини і взаємодія з нею; ставлення батьків до дитини, підпорядковане впливу неусвідомлюваної мотивації батьків.Реалізуються батьківські позиції у трьох аспектах: емоційному, когнітивному і поведінковому. Основними властивостями батьківської позиції, сприятливими для розвитку дитини, на думку А.С. Співаковської [44, 34], є :- Адекватність - рівень орієнтації батьків у сприйнятті індивідуальних особливостей дитини, її розвитку, співвідношення якостей, об'єктивно притаманних дитині, і якостей, помічених і усвідомлених батьками. Це найбільш близька до об'єктивної оцінка психічних і характерологічних особливостей дитини. Адекватність описує когнітивний компонент батьківської позиції.- Динамічність (гнучкість) - рівень рухливості батьківських позицій, здатних до змін. Динамічність може проявлятися у декількох аспектах:1) у сприйнятті дитини, здатності до вимальовування все більш поглиблених і змінних портретів дитини;2) в гнучкості у взаєминах з дитиною, здатності змінювати форми і методи впливів у зв'язку з віковими змінами дитини;3) у мінливості впливів на дитину відповідно до різних ситуацій. Динамічність або гнучкість описує поведінковий когнітивний компоненти батьківської позиції.- Прогностичність - властивість, яка тісно пов'язана з гнучкістю. Це здатність батьків передбачити перспективи подальшого розвитку дитини і здібність до побудови взаємодії з дитиною із врахуванням цього передбачення. Прогностичність описує як когнітивний компонент батьківської позиції, так і її поведінковий компонент.Емоційний компонент пронизує всі три прояви батьківської позиції. Він виражається в емоційному забарвленні образу дитини, в домінуванні того чи іншого фону у взаємодії з нею, в емоційній реакції стосовно всіх виховних дій. Дане уявлення про батьківську позицію вважаємо особливо цінним у контексті розуміння батьками обдарованої дитини.Поєднання в батьківській позиції високого рівня адекватності, динамічності і прогностичності дозволяє, на нашу думку, назвати таку позицію розуміючою і розглядати її як еталонну модель. Дуже важливо бачити в дитині не себе і можливість здійснити свої нереалізовані мрії, а її саму - з її внутрішнім світом, потенціалом, бажаннями.І.Д. Бех [9, 28], розкриваючи наукову сутність нової освітньої філософії - особистісно зорієнтованого виховання, - виділяє такі виховні позиції, як розуміння дитини, визнання дитини, прийняття дитини. Гадаємо, про них доцільно говорити і в площині батьківських позицій. Зупинимося на їхній характеристиці більш детально.1. Виховна позиція - розуміння дитини. Автор відзначає, що “одна з найгостріших людських потреб - бути зрозумілим, прийнятим, визнаним. Людина бажає, щоб її розуміли і приймали у кожному своєму стані, у кожному своєму прояві, з визнанням усіх наявних переваг і поблажливості до наявних недоліків. Тому позиція, що враховує ці потреби, має бути домінантою особистісно зорієнтованого виховання” [9, 31].І.Д. Бех пише про необхідність розвивати соціальний інтелект як здатність розуміти стан інших людей і передбачати розвиток різних соціальних ситуацій. Якості, якими, на думку вченого, повинен володіти вихователь для результативного розуміння вихованців, вкрай необхідні, вважаємо, також і батькам: здатність сприймати і адекватно психологічно інтерпретувати поведінку дитини безпосередньо в кожен момент спілкування, фіксувати зміни в почуттях і вчинках, визначати причини, які ці зміни викликають; сформованість широкого набору оцінних критеріїв, які б дозволили порівнювати характер змін, у вербальній і невербальній поведінці вихованців, і своєчасно робити з цього приводу правильні висновки; уміння постійно усвідомлювати і правильно реагувати на те, як сприймають і психологічно інтерпретують його образ і поведінку діти; глибокі знання про типові помилки типу “стереотипізації”, “нав'язування суб'єктивного бачення” тощо.2. Виховна позиція - визнання дитини. “Визнання - це передусім право дитини бути самою собою, індивідуальністю, яка має свою позицію щодо тих чи інших явищ, ситуацій, проблем. Вимога пізнання дитини ґрунтується на вірі в її можливості, а значить - у самовдосконалення, на розумінні безкінечності пізнання людини, навіть коли вона ще зовсім мала” [9, 42]. Вчений звертає увагу на те, що завдання вихователя полягає не в стиранні дитячої індивідуальності, а в доцільному її формуванні.3. Виховна позиція - прийняття дитини. “Прийняття означає безумовне позитивне ставлення до дитини незалежно від того, тішить вона дорослих в даний момент чи ні. Прийняття - це не позитивна оцінка, це визнання того, що інший має право бути таким, яким він є” [9, 46]. Прийняття дитини передбачає поблажливе, терпляче, доброзичливе, співчутливе, “тепле”, поважне і, разом з тим, принципове і вимогливе ставлення. Тобто “любов мусить бути розумною”.Таким чином, батьківське ставлення є багатогранним утворенням , в структурі якого містяться такі складові: інтегральне емоційне прийняття або неприйняття дитини; міжособистісна дистанція; форма і напрямок контролю за поведінкою дитини.Кожна складова батьківського ставлення поєднує у собі в різній пропорції емоційний, когнітивний і поведінковий компоненти. На успішність процесу розуміння дітей впливають особистісні позиції батьків. Моделлю розуміючого ставлення можна вважати таку батьківську позицію, яка поєднує в собі адекватність, динамічність і прогностичність. Критерієм розуміння може виступати успішність спілкування батьків і дітей та ефективність їхньої спільної діяльності.1.3 Вплив стилю сімейного виховання на формування ставлення довіри дітей до батьківМайбутнє людства розпочинається з сім'ї, а майбутнє кожної дорослої людини - з дошкільного віку, найбільш вразливого та найбільш яскравого етапу життя. Його цінність не тільки в неповторності, а й у тому життєвому досвіді, якого набуває дитина у світі людських стосунків через спілкування з батьками, а далі - з великим світом, що її оточує. Основний інтересу нас викликають дослідження, у яких розглядається спілкування між дорослими та дітьми, що побудоване на довірі (його ще називають довірливим, дружнім, інтимним), та вплив на його формування стилю сімейного виховання.Актуальність проблеми формування довірливих відносин батьків та дітей зумовлена часом: у більшості сучасних сімей панують напружені стосунки, невдоволення, недовіра. Вони руйнують сім'ю із середини, провокують конфлікти, шкодять здоров'ю її членів, закладають недоброзичливість та ворожість у їхні взаємини. Існують національні, культурні, соціальні відмінності в цілях, які ставлять перед собою батьки та методах їх реалізації. Тому важливо вивчити стиль виховання як фактор формування ставлення довіри дітей до оточуючих їх дорослих.В одних сім'ях дорослі вважають, що малюки повинні у всьому погоджуватися з дорослими, виявляти абсолютну слухняність. В інших - цінують прагнення дитини до самостійності, самоствердження. В одних сім'ях вимоги, які ставляться до дітей, відповідають тому, чого очікують від дитини вихователі, вчителі; у інших - часто протиставляється принципам, функціонуючим у дошкільних та шкільних виховних закладах. Дитина, стикаючись з протилежними вимогами, переживає ці протиріччя, не може визначити власну життєву позицію, розвиток її особистості деформується, у неї виробляється подвійна ціннісна система і здатність до маніпулювання як обставинами, так і людьми. Тому дуже важливо, щоб батьки оволоділи всією мудрістю виховання, навчились обирати оптимальні засоби педагогічного впливу. Очевидним є той факт, що результат педагогічного впливу буде залежати від тактики або стилю спілкування батьків з дітьми.Під стилем або тактикою (А.В.Петровський) спілкування ми розуміємо індивідуальну форму комунікативної поведінки людини, яка проявляється в умовах взаємодії в ділових та особистих відносинах, виховних бесідах з дітьми, способах здійснення рішень, в обраних прийомах педагогічного впливу, методах вирішення конфліктів (Куніцина В.М.). Психолого-педагогічні дослідження пропонують декілька класифікацій стилів спілкування. Так психолог Аргентова Т.Є. виділяє гнучкий, регідний, партнерський та не партнерський стиль спілкування; демократичний, авторитарний та ліберальний стилі виділяє К.Левін; деякі дослідники поділяють спілкування на директивне, колегіальне та анархічне. Крім цього, всі стилі взаємодії дорослих та дітей поділяються на категорії: імперативні (однозначні настановки та їх контроль) та інструктивні (обґрунтування бажаної моделі поведінки та особистий приклад). Саме інструктивний стиль стверджує в дитині віру в себе та підтримує довіру до оточуючих, ініціативу й самостійність [56, 148].Виходячи з того, що основу гуманних взаємин у родині складає наявність у них довіри, ми розглядаємо тактику виховання дитини як один із факторів формування довірливих відносин.А.В.Петровський виділив чотири тактики виховання в сім'ї та чотири типи сімейних взаємовідносин які відповідають їм [56, 149]. Передумовою та результатом їх виникнення є: диктат, опікування, невтручання та співробітництво. Розглянемо докладніше типи сімейного виховання та їх вплив на формування ставлення довіри дітей до батьків.Диктат у родині виявляється в систематичному пригніченні одними членами родини ініціативи та почуття власної гідності в інших. У таких сім'ях батьки всім видам взаємодії з дітьми віддають перевагу наказу та насильству, стикаються із протидією дитини, яка відповідає на тиск та погрози власними контрзаходами: лицемірством, обманом, грубістю, а іноді і ненавистю. Але під час протиборства з дорослими в дітей знищуються цінні особистісні якості: самостійність, почуття власної гідності, ініціативність, віра в себе та ін. Безапеляційна авторитарність батьків, ігнорування інтересів та точки зору дитини, систематичне позбавлення її права голосу під час вирішення питань, що стосуються дитини, - все це гарантія серйозних порушень у розвитку особистості та побудові довірливих відносин між членами родини. Р.Бернс в роботі „Розвиток Я - концепції та виховання” доводить, що жорсткі методи виховання як і вседозволеність, мають небажані наслідки. „ Милі”, загалом, діти як у жорстоких, так і надмірно поблажливих батьків можуть перетворюватися в егоїстичних, безвідповідальних підлітків. В умовах диктату діти в очах дорослого набувають ряду негативних рис. Якщо з їхнього боку немає прямого та послідовного бунту, деспотизм батьків зустрічає інші форми прихованого незадоволення та протесту, тому сприяє розвитку негативних емоційних реакцій („Цуценя, а дозволяє собі огризатися”). В таких умовах дитина має нульовий соціальний статус, тому її права не визнаються взагалі.Важко передбачити долю молодої особи, яка виховувалася в умовах диктату. Може бути, що виросте підлабузник, пристосуванець, боягуз; може - хам, цинік, деспот. Може, і виправитися під впливом яких-небудь поза-сімейних впливів. Але, безумовно, які б цілі виховання не переслідували батьки, що дотримуються тактики диктату, ці цілі не досяжні - із сина або доньки вийде те, чого вони ніяк не очікували.Опіка в родині - це система відносин, за якої батьки, забезпечують власною працею задоволення всіх потреб дитини, оберігають її від будь-яких обов'язків та труднощів, беруть їх на себе. Імпульс „я сам”, що виникає в ранньому дитинстві, поступається в'ялій байдужості („ нехай мама або тато допоможуть”). Іноді можливий „диктат знизу” - деспотизм дитини як оборонна реакція на надмірне опікування. Виникає позиція „маленького божка”. При опікуванні дитини питання активного формування її особистості відходить на другий план. Головним завданням батьків стає задоволення потреб маляти. Опіка як виховна тактика - відвертий ворог трудового виховання. Крім того, діти, які зростали в умовах опіки, виявляються найбільш непридатними, суб'єктивно та об'єктивно неблагополучними, не здатними до особистої та колективної відповідальності. За дослідженнями А.В.Петровського, саме ця категорія підлітків дає найбільшу кількість нервових зривів, що починаються в процесі відстоювання своїх прав [56, 154]. Бунт проти зайвої опіки батьків за своїми наслідками мало відрізняється від бунту проти диктату. Форма протесту може бути різною - від холодної ввічливості, відсторонення до грубого, безжального відпору.Система міжособистісних відносин у сім'ї, що будується на основі визнання можливостей та доцільності незалежного існування світу дітей і дорослих, що не може переходити демаркаційну лінію, породжується тактикою невтручання. Відмежованість світів дорослих і дітей часто декларується: нехай дитина росте самостійною, вільною, розкутою. Головною рисою такої стратегії є пасивність батьків як вихователів, що ухиляються від активного втручання в життя та долю дитини, або страх втратити свій авторитет та престиж в очах дитини.Спостерігаючи за спілкуванням батьків з дітьми, можна помітити, що взаємовідносини в них часто проходять із роздратуванням та гнівом, тому що у безпомічних дорослих емоції стають головним виховним засобом. Формуючи індивідуаліста, батьки пожинають результати індивідуалізму. Тоді сім'я як центр буття для дитини втрачає цінність. Життя батьків, їхні переживання та негаразди залишаються закритими для дітей. Переконавшись у нездатності своєї дитини співчувати та допомагати, дорослі скаржаться на емоційну холодність свого чада.Четвертий тип взаємовідносин у сім'ї, що є передумовою та результатом діючої в ній тактики, називається співробітництвом. Воно передбачає опосередкованість відносин в сім'ї загальними цілями та задачами спільної діяльності, її організацією та високими моральними цінностями. Саме в ситуації співробітництва долається егоїстичний індивідуалізм дитини. Така сім'я стає групою людей високого рівня розвитку - колективом. Співробітництво - це спосіб організації зв'язків та взаємодії старшого й молодшого покоління, який для здійснення цілей морально виправданого виховання є більш оптимальним, на відміну від диктату, опікування та невтручання. Співробітництво не зводиться лише до участі дітей у домашній праці (прибиранні, закупівлі продуктів харчування, митті посуду, догляді за молодшими братами та сестрами), хоча цей бік спільної діяльності дорослих і дітей визнається суттєвим. Ще один важливий аспект співробітництва - це розвиток „співучасті” (або колективістської ідентифікації). Свого часу А.Н.Радищев, з приводу людських якостей, говорив:”...людина більше всього є істота співучасна.” Співучасть - емоційне включення у справи іншого, активна допомога, співпереживання - цементує взаємозв'язок поколінь у сім'ї, не залишаючи місця для егоїзму, черствості. Чутливість у бідах та проблемах, бажання миттєво відгукнутись - форма прояву „ співучасті” та свідчення готовності до співпраці й підтримки. Гармонія сімейних відносин передбачає взаємність у прояві співучасті та визнання прав дитини, а саме: бути улюбленою без будь-яких сумнівів; рости в безпечному фізичному і психологічному середовищі; мати необхідні умови для вчасного фізичного, інтелектуального, морального, емоційного, естетичного і соціального розвитку; бути вислуханою і почутою; мати повагу до своїх почуттів; мати право на серйозне, уважне і шанобливе ставлення до її особистості; на самовираження. Реалізацію прав дитини забезпечують такі умови:- розвиток ціннісного ставлення до життя, до кожної конкретної особистості;- формування потреби в розумінні іншої людини, поваги до її гідності і самоповаги;- включення всієї сім'ї у стосунки, в основі яких піклування один про одного, про інших; наповнення життя доброчинними справами;- нагромадження досвіду гуманних взаємин і поведінки в емоційно насичених ситуаціях, які вимагають співчуття, співпереживання і збереження власної гідності;- використання кращих традицій національної етнопедагогіки, народної мудрості виховання.Спільні переживання, радість, горе, надія, мрії - все це єднає сім'ю, її основи. Сім'я може стати центром буття малої дитини залежно від того, якого характеру набувають стосунки між батьками та дітьми. Якщо дорослі забезпечать своїм нащадкам дійсну турботу про їхнє благо й одночасно ставитимуть до них об'єктивні вимоги, можна буде говорити про наявність у родині тактики співробітництва. Крім того, співробітництво в сім'ї характеризується здатністю дорослих: - „наближуватись” до дитини, ставати на її позицію, дивитись на життя сина чи доньки їхніми очима, не забуваючи про те, що рівноправне спілкування починається з довіри; - стимулювати ініціативу та самостійність дитини, за умови усвідомлення межі продуктивної та небезпечної активності; - разом з дитиною планувати діяльність, довіряти дитині ставити близькі та далекі цілі свого життя, розділяти з нею відповідальність за результати; - розвивати в дитини відповідальність за себе: вчити її робити вибір: куди і навіщо рухатись у житті, як діяти самостійно; - зберігати добрі, дружні відносини, залишаючись при цьому старшими, мудрими, здатними забезпечити безпеку та захищеність. Справжнє мистецтво сімейної педагогіки досягається тоді, коли забезпечуються умови для особистісного розвитку батьків і дітей, використовуються педагогічно доцільні методи виховання, одним з яких є виховання довірою або авансування довірою. Через довіру виявляється повага до особистості. Адже, якщо батьки вірять у чесність, доброту, відповідальність малюка, вірять у те, що він здатен подолати труднощі, виправляти свою поведінку, ця віра надає дитині наснаги, окрилює її, і вона прагне до того, щоб виправдати цю довіру, стати кращою, такою, якою її бачать. Розглянемо дві ситуації. В одній сім'ї дитині, яка прагне прибрати зі столу, помити підлогу або зліпити пиріжки, не тільки дозволять батьки це робити, а й стимулюють її, називаючи справжньою помічницею. У цієї дитини підвищується почуття відповідальності за доручені справи та гордості за досягнення. В інших сім'ях будь-які спроби дитини помити посуд або підлогу викликають типову реакцію батьків: ” Ти ще мала, не чіпай чашку, розіб'єш її”. Якщо дитина дійсно розбила чашку, то вона почує: „ Ну, що я казала? Тобі не можна нічого довірити.” Дитина буде намагатися уникнути домашніх справ та відповідальності за них. Недовіра викликає образу, озлоблення, впертість, бажання зробити „на зло” батькам. Ефективність використання довіри як методу сімейного виховання залежить від того, наскільки добре батьки знають своїх дітей, враховують їхній вік, орієнтуються в тому, на які риси характеру краще спиратись. Дорослі повинні виходити з єдиної моральної норми - ставитись до себе як до іншого, до іншого - як до себе. Такий тип відношень, найбільшою мірою відповідає справжній гуманності та загальнолюдським моральним цінностям. Таким чином, являючись для дитини першою моделлю суспільства, сім'я є для неї зразком ставлення до себе, до інших людей, навколишнього світу. Тому сім'я повинна мати в очах дитини такі характеристики, які сприяли б створенню оптимальної атмосфери взаєморозуміння й довіри. Без сумніву, досвід перших років життя, проведених у сім'ї, зберігає фундаментальне значення, полегшує духовне самовдосконалення або гальмує його. Тому важливо, щоб здатність довіряти виховувалася з раннього віку. Страницы: 1, 2 |
|
