Самооцінка - оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в певній групі чи організації та в колі друзів, а також ставлення до оточуючих і не менш важливим є критичне ставлення до своїх здібностей і можливостей. Термін „самооцінка” прирівнюють до терміну „самоповага”. Самооцінка показує, як людина оцінює себе щодо окремої властивості, а самоповага - загальна оцінка.

Самооцінка формується з дитинства у процесі спілкування за такими етапами:

-Увага збоку дорослих,

-Співробітництво з ними,

-Відчуття поваги з їхнього боку,

-Взаєморозуміння.

У формуванні самостійності важливу роль відіграє суспільство,колектив. Колектив - це спільність людей, об'єднана на основі суспільно-значущіх цілей, спільних ціннісних орієнтацій, спільної діяльності та спілкування. Найбільшу роль відіграє виховуючий колектив, який складається з двох взаємопов'язаних, відносно самостійних колективів- колективу вихованців (учнів) і колективу вихователів (педагогічний колектив).

1. Зміст самооцінки

Зміст самооцінки має багато аспектів, так само складною й багатоаспектною є сама особистість. Він охоплює світ: її моральних цінностей, стосунків, можливостей. Єдина цілісна (глобальна) самооцінка особистості формується на ост нові самооцінки окремих сторін її психічного світу (часткових самооцінок). Кожний з компонентів самооцінки, гас відображає ступінь знання особистістю відповідних її якостей і ставлення до них, має свою лінію розвитку, через що весь процес утворення загальної самооцінки має суперечливий і нерівномірний характер. Самооцінка різних компонентів особистості може перебувати на неоднакових рівнях стійкості, адекватності, зрілості. Форми взаємодії самооцінок -- єдність, узгодженість, взаємодоповнення, конфліктні стосунки -- передують процесові утворення єдиної самооцінки, супроводжують його і виявляються в постійних, іноді болісних і невдалих пошуках особистістю самої себе, в безперервній увазі до свого внутрішнього світу з метою зрозуміти свою цінність у суспільстві, знайти своє місце у складній системі соціальних, професійних, сімейних і особистісних стосунків.

За внутрішнім устроєм самооцінка включає змісти, що можуть мати різні рівні усвідомленості. Це пов'язане з чим, що результати самопізнання і ставлення до себе, на основі яких формується самооцінка, також можуть виявлятися на різних рівнях усвідомленості. Тобто знання себе й емоційно-ціннісне ставлення до себе мають неоднаковий ступінь яскравості й виразності. Вони можуть існувати й на неусвідомлених думок і почуттів, у формі інтуїції -- неясного усвідомлення, що не знайшло адекватного вираження вигляді певного передчуття. Інколи перевага експресивно моменту в складі самооцінки позбавляє її внутрішньої логіки, аргументованості, послідовності, співвіднесеності зі справжніми особливостями особистості.

У процесі формування єдиної самооцінки особистості провідна роль належить її раціональному компоненту. Саме на основі самоаналізу відбувається немовби виявлення недостатньо чітких компонентів самооцінки та їх переведення зі сфери неусвідомлюваного в сферу свідомого. Самооцінка формується за більш або менш активної участі самої особистості та відображає якісну специфіку її психічного світу, не збігаючись іноді в деяких елементах, а зрідка й повністю, з об'єктивною оцінкою особистості; її адекватність, істинність, логічність і послідовність установлюються на основі реальних проявів особистості в діяльності, поведінці. На кожному конкретному етапі розвитку особистості самооцінка, з одного боку відображає рівень розвитку самопізнання та емоційно-ціннісного ставлення до себе, з іншого -- є важливою внутрішньою умовою їхнього розвитку.

На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки виявляється в кожному віці і має стійке індивідуальне вираження.

Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка імпліцитно існує в структурі регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але саме вона є основою порівняння себе і своїх можливостей з тими вимогами та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії. Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься з адекватністю стійкістю й глибиною самооцінки.

Тільки високий рівень розвитку цих властивостей та їх інтеграція забезпечують здійснення саморегулювання на адекватному рівні.

2. Вплив суспільства на формування самооцінки

Дослідження багатьох авторів показали, що молодші школярі в оцінці себе копіюють оцінки значимих дорослих (Л.І. Божовіч, Н.Г. Морозова, Л.С. Словіна, Люблінська) відзначали, що якщо батьки не засмучуються з приводу поганих оцінок дитини, а вчитель не додає їм великого значення, молодший школяр безтурботно одержує зауваження, не позбавляючи задоволення від самого процесу навчання. Але якщо дорослі виражають своє незадоволення школярем, він починає гостро переживати свої невдачі в школі. А оскільки до 6-7 років на думку Л.С. Виготського діти вже усвідомлюють свої переживання, викликані оцінкою дорослого, приводять до зміни в їхньої поведінці і самооцінці. Тому відношення значимих людей, що виявляється в спілкуванні з дитиною, так само, як і форми спілкування, можуть або сприяти адаптації дитини до школи, до встановлення нормальних відносин із учителями, дітьми, або приводити до неадекватних реакцій учня на його невдачі.

Ми не випадково підкреслюємо роль дорослих людей в утворенні неадекватних форм поведінки молодших школярів. Роль однолітків у цьому віці порівняно невелика. Дослідження Л.І. Божовіч, А.А. Люблінської показують, що відносини молодших школярів один до одного не залежать від успішності і поведінки в школі, а залежать від відношення вчителя. 70% молодших школярів погано знають оцінки своїх товаришів і мало ними цікавляться, якщо це не підкреслює вчитель.

Особливістю соціальної ситуації розвитку молодших школярів є те, що в їхньому житті з'являється важлива фігура, що часом затьмарює собою таких близьких людей, як батьки. Це - учитель. Звичайно, відношення батьків до навчання дитини, що зайняла центральне місце в його житті, теж дуже значимо, але гарні домашні відносини можуть бути затьмарені двійкою вчителя. Тому характер поведінки з молодшими школярами, стиль взаємин здобувають зовсім особливе значення в процесі адаптації дітей до школи. На жаль, далеко не усі учителі володіють якостями особистості, уміннями, необхідними для спілкування з дітьми, установлення педагогічно доцільних взаємин: спостережливість, як уміння знайти індивідуальний підхід до дитини, увага до учнів, довіра, справедливість, витримка, самовладання. Стиль спілкування вчителя з учнями безпосередньо впливає на характер переживання школярів, викликає в них визначені реакції.

Детальну класифікацію типів спілкування педагогів зі школярами дає болгарський педагог Н. Шипковенський. Він виділяє стилі поведінки вчителів, що найчастіше приводять до дидаскологеній (негативний психічний стан дитини, страх, пригноблений настрій, острах), що негативно позначається на формуванні міжособистісних відносин вчителя й учнів. До них відноситься таки стилі:

- диктаторсько-авторитарний, властивий вчителям, що прагнуть придушити ініціативу дітей, самостійність, власність суджень;

- презирливо-принижуючий, виявляється в недовірі, неповазі до учня;

- скандальний стиль спілкування, вчитель по навіть незначному приводу починає кричати на дітей, поводиться вкрай нестримано;

- дистантно-відсторонений, властивий педагогам, що бачать свою задачу винятково у формальному повідомленні інформації для учнів, чи не хочуть, не можуть установити з дітьми теплі відносини;

- упереджений-непослідовний, педагог вибірково відноситися до учнів, несправедливий в оцінці їхніх дій, протиставляє одних дітей іншим, висміює їхні невдачі і т. п.

Втім, учителів з подібними манерами спілкування з молодшими школярами не так і багато, але більшість випадків дидаскологеній спостерігається саме серед молодших школярів. Учителя з описаними вище стилями спілкування нерідко прибігають до неадекватних форм спілкування, наприклад, формують у дитині надмірне почуття сорому, підкреслюючи його недоліки в порівнянні з іншими дітьми, з гіркотою зауважують, що він безнадійний та ін. Разом з тим відомо, що молодші школярі, як правило, без усякої критики сприймають оцінки вчителів і кладуть їх в основу власної самооцінки. Саме в такий спосіб несформовані відносини з учителем приводять до формування психогенних реакцій у молодших школярів. Вони виникають внаслідок надмірно заниженої самооцінки, переживання дитиною своєї нікчемності, нездатності бути успішним, а джерелом цих переживань є слова педагога-дидаскологениста.

За спостереженням В.О. Сухомлинського, помилки в поведінці учителів у відносинах з учнями приводять до відхилень у поведінці учнів: в одних вони здобувають характер «напруженості, в інших - це манія несправедливих образів і переслідувань, у третіх - озлобленість, у четвертих - напускна безтурботність, у п'ятих - байдужість, у шостих - страх перед покаранням, перед школою, у сьомих - кривляння та ін.».

Однак є учні, у яких навіть під впливом самих грубих помилок педагогів не виникають дидаскологенiї. Гарантією стійкості самооцінок таких дітей є стиль спілкування з ними в сім'ї. Якщо з раннього дитинства дитина відчуває, що батьки люблять його, поважають, вірять у його сили, співчувають його невдачам, усилюють впевненість у собі, у нього, по влучному виразу М. Клейн, як би вироблюється «імунітет проти соціальних стресів» поза родиною.

Демократичний, гуманний, довірливий, заснований на взаємному прийнятті і повазі стиль спілкування в сім'ї може компенсувати негативні наслідки порушеного спілкування вчителя з молодшими школярами в школі. Однак практика показує, що іноді характер спілкування із школярами батьків не тільки не компенсує труднощі, що виникають перед дитиною в школі, але і часом збільшує їх. Неуважне відношення до дитини в перші роки його навчання в школі, прагнення деяких батьків вберегти його від труднощів, відгородити від необхідності робити самостійні вчинки, недовіри в його можливості нерідко є причиною того, що молодший школяр не опановує навички навчальної роботи, спілкування з учителем, дітьми, способом самоврядування.

Наші спостереження переконали нас у тому, що дуже часто з приходом дитини в школу батьки починають поступово будувати свої відносини з ним у залежності від його успіхів у навчанні і поведінці. Добре вчиться, задовольняє вчителів - батьки ним задоволені; погано вчиться, одержує зауваження - і вдома переважають докори та повчання. Між тим спілкування з дитиною звужується до обговорення шкільних проблем, родина дублює школу. А якщо, до нещастя учня, невдоволення вчителя його невдачами в школі всіляко підтримується в сім'ї, то ні батьки, ні вчитель не зможуть допомогти школяреві перебороти труднощі.

Деякі батьки вступають у протиріччя зі школою, ведуть боротьбу з вимогами вчителя, школи, домагаючись їхнього скасування, налаштовують дитину проти школи. За нашими спостереженнями, якщо батьки в спілкуванні з дитиною дискредитують школу, це приводить до відмовлення дитини ходити в школу, до неслухняності, негативізму, найсильніших невротичних реакцій. В основі цих порушень - гострий внутрішній конфлікт дитини, що він ще не в силах продуктивно розрішити.

Інша крайність поведінки батьків полягає в тому, що батьки впроваджують у життя обґрунтовані й адекватні вимоги школи з такою надмірністю, що досягають зворотних результатів. Батьки, що чекають від своїх дітей виняткових досягнень, сприяють формуванню підвищеної тривожності в дітей, страху за отриману оцінку; такі діти несуть у собі подвійний вантаж, щоб відповідати чеканням батьків, їм потрібно ними неадекватно гостро, сприймається як велика поразка. Стимулом для таких переживань є слова, оцінки, стиль комунікативної поведінки батьків.

Порушення внутрісімейного спілкуваня не є фатальними, так само як не фатальні педагогічні прорахунки вчителів. У багатьох випадках доброзичлива обстановка в класі, добре відношення до дитини, демократичний стиль спілкування з учителями, однокласниками можуть компенсувати негативні наслідки порушених відносин у родині.

Дитина складає уявлення про себе через оцінку навколишніх. Ці переживання будують емоційний компонент самооцінки, що є ведучим у молодших школярів. Через емоційні відносини до себе, значимих дорослих, молодший школяр усвідомлює самого себе, свої можливості, що лягає в основу саморегуляції поведінки. Оскільки молодший школяр уже здатний узагальнювати свій емоційний досвід, то переживання, що виникають у нього в ході спілкування з батьками, учителями, як би доповнюються, і його самооцінка формується як результат такого синтезу-узагальнення. Таким чином, поведінка дитини спирається на підсумок цього узагальнення.

Отже, самопочуття молодшого школяра з перших днів перебування в школі нерозривно пов'язано з характером відносин з дорослими: батьками і вчителями. Формою вираження цього відношення є стиль спілкування. Саме стиль спілкування дорослих з молодшим школярем може затрудняти оволодіння дитиною навчальною діяльністю, а часом може привести до того, що реальні і надумані труднощі, почнуть сприйматися дитиною як нерозв'язні, породжені непоправними недоліками. Усі ці негативні переживання не компенсуються, якщо не знаходиться значимих людей, що були б здатні підвищити самооцінку школяра.

3. Поняття самостійності

Часто говоримо, що діти самостійні, коли вони вже можуть самі одягнутися та поїсти. Натомість для дорослої людини цього недостатньо, аби бути самостійною. Самостійність можемо розуміти як рису, притаманну людині (тоді кажемо, що вона самостійна), або як стан життєвої незалежності (наприклад, коли самостійно приймати важливе рішення). Самостійна людина відповідальна за кожен свій учинок. У важких ситуаціях вона може сама впоратися з проблемами. На жаль, багато людей, навіть будучи дорослими, так і залишаються безпорадними, залежними від інших. Більшість з нас визна, що було би добре бути самостійним, але це не так просто, як здається.

Висновок

Взаємостосунки дитини з батьками на кожному з етапів самооцінки, залежатимуть від її ставлення до себе.

Якщо батьки невиправдано підкреслюватимуть реальні та вигадані досягнення дитини, то це стане причиною формування в неї завищеної самооцінки та рівня домагань. І навпаки, недовіра батьків до можливостей дитини категорично придушить норму дитячого негативізму, можуть призвести до виникнення у дитини відчуття своєї слабкості, неповноцінності і заниженої самооцінки.

Формування самооцінки триває в шкільні роки:

Конкретні оцінки вчителів і оточення, успіхи в навчанні, мають сприяти формуванню адекватної самооцінки.

А для кращого формування самооцінки, вчитель повинен дати можливість учневі самому оцінити свою відповідь і рецензувати її з відповідями інших учнів. Вона застосовується як в теоретичних так і практичних частинах знань, умінь і навичок. А для того щоб учневі легше було визначатись його та інших учнів ознайомлюють з нормами і критеріями оцінювання знань, умінь і навичок. Кожна людина має сформовані свої рівні самооцінки, а також у період життя формуються і рівні домагань.

Рівень домагань людини - це її потреби,мотиви або тенденції що мають прояв у ступені трудності мети, яку вона ставить перед собою.

Рівень домагань залежить від віри у свої здібності та прагненні отримати репутацію. Цього можна досягти за рахунок успіхів у певній сфері діяльності (успіхи, звання, наукові ступені) чи екстравагантності одягу та стилю поведінки.

Рівень домагань людини - відноситься до ідеалу, оскільки визначаються цілі яких людина прагне. Власне розуміння сутності рівень домагань людини дозволяє з'ясувати такий парадокс: вона не радіє успіху і не засмучується після невдачі. Самооцінка і домагання розвиваються шляхом поступової інтеріоризації зовнішніх оцінок які фіксуються у класному журналі і виражають суспільні вимоги людини до самої себе тим самим посилюючи відповідальність за навчальну роботу та визначає успіх в її життєдіяльності.

Це пов'язано з тим, що завжди зацікавлена не лише щось робити, досягати мети, а й отримувати задоволення. Успіх як подія, що отримала соціальну та суспільну оцінку. Саме суспільство вирішує чи можна вважати успіхом результати людей. Успіх можна засвідчувати і самому собі.

Добра думка про себе - це вже половина щастя.

До рівнів самооцінки (самоповаги) відносять:

Високий - те що людина не вважає себе гіршою від інших і позитивно ставиться до себе.

Низький - неповага до себе та до оточуючих.

Середній (нормальний) - адекватна думка про себе.