рефераты курсовые

Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України

p align="left">Попри різну природу держави і Церкви, [] у сфері суспільного життя існує багато ділянок, де співпраця цих інституцій є не тільки можливою, але й бажаною. Засадничі принципи їхньої діяльності у цій сфері не суперечать одні одним. Згідно з Конституцією України та сучасними концепціями державотворення, головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Найвищою соціальною цінністю в Україні визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека [154;210]. На переконання християн, Бог, який є джерелом усякого існування, так полюбив людину, що заради неї помер на Хресті. []. Гідність людини, на думку християн різних деномінацій, є основою та джерелом її прав. [2;219-234]

Окрім того, у західній літературі, присвяченій правам людини, все частіше можна зустріти твердження про існування певного зв'язку між християнським світоглядом та походженням концепцій прав людини та громадянського суспільства. []. Подібні погляди можна зустріти і на теренах колишнього СРСР. Наприклад, керівник Львівської лабораторії прав людини АПрНУ Петро Рабінович вважає, що "Біблія є, безперечно, одним із визначних джерел, з яких поступово розвинулись існуючі нині уявлення про права людини" [75;15]. Такої ж позиції дотримується директор Інституту релігії і права (Москва) Анатолій Пчєлінцев: "права людини, правова держава, демократія - усі ці цінності з'явилися на світ у надрах християнської цивілізації, їх виникнення і розвиток були зумовлені Євангелієм, яке проголосило людину Образом і Подобою Бога, Богосинівство людини" [74;8].

На основі цих міркувань можна дійти висновку, що Церква і держава, дбаючи про реалізацію своїх завдань у сфері суспільного життя, спрямовують суспільний розвиток в одному напрямку, характерною рисою якого є розбудова громадянського суспільства. Морально-етичне вчення Церкви сприяє формуванню в особи внутрішнього імперативу до дотримання загальноприйнятих норм, у тому числі і правових, що так необхідно для політичного та економічного розвитку України. При цьому важливо, щоб і Церква, і держава свої специфічні функції виконували незалежно одна від одної. Недотримання цього принципу може призвести до обмеження свободи віросповідання: з боку держави, коли авторитет Церкви та церковні структури намагатимуться використовувати для досягнення короткотермінових політичних цілей; з боку Церкви, коли за допомогою державно-владних важелів їй створюватиметься пільгове становище у порівнянні з іншими релігійними організаціями. Стаття 35 Конституції України, яка встановлює право на свободу віросповідання, закріплює і принцип відокремлення держави і Церкви.

Одну зі сфер, де особливого гостро відчувається потреба співпраці Церкви і держави становлять суспільні відносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням релігійних прав військовослужбовцями. За даними Міністерства оборони України, за період з 1992 р. по 1996 р. чисельність віруючих зросла з 4% до 29%, а кількість тих, що приймає участь у релігійних обрядах, зросла з 1,3% до 27%. За результатами досліджень, проведених Київським гуманітарним військовим інститутом у 1996 р., віруючими у Збройних Силах України вважали себе 35,5% опитаних, ще 26,6% вагалися з відповіддю. []. Ці цифри - ілюстрація цілого сектору до кінця не врегульованих законодавством суспільних відносин з приводу реалізації конституційного права на свободу віросповідання [115;194]. Якщо релігійні переконання вимагають від військовослужбовця здійснення певних релігійних практик, наприклад, періодичної присутності на богослужіннях, то держава зобов'язана усунути перепони, що цьому перешкоджають, як такі, що обмежують його релігійні права, зокрема, у внутрішньому розпорядку військової частини, що регламентує повсякденне життя і діяльність військовослужбовця, повинна бути передбачена відповідна можливість.

Згідно з чинним законодавством України, "здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України", що відповідає нормам міжнародного права. []. З цього приводу у ч. 1 ст. 64 Конституції України зазначено, що "конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України", відповідно до якої встановлення окремих обмежень прав і свобод із зазначеням терміну їх дії можливі лише в умовах військового або надзвичайного стану [161;141]. Обмеження релігійних прав військовослужбовців із інших підстав є порушенням законодавства і повинні бути усунуті.

Додатковим аргументом на користь координації зусиль армії і Церкви є взаємозалежність між релігійністю військовослужбовця та його дисциплінованістю і моральністю, на що неодноразово вказувалося командувачами - офіцерами різних рангів. В умовах кризового морально-психологічного стану в армії це набуває особливого значення (згідно з дослідженнями, проведеними Центром Разумкова у 2000 р., соціальний настрій українських офіцерів є переважно негативним, близьким скоріше до апатії та депресії, ніж до підйому та ентузіазму; відомі чисельні факти позастатутних відносин серед рядового та сержантського складу, що інколи призводило до самогубств та ін.). Така ж взаємозалежність відзначається і в арміях інших країн. Наприклад, американські фахівці вважають, що військовослужбовець є добре збалансованою особистістю лише тоді, коли має три взаємопов'язані якості: фізичне здоров'я, психологічну стійкість та віру в Бога [57;12].

Слід зазначити, що законодавець під релігійними правами, у першу чергу, має на увазі можливість відправляти релігійні культи та поширювати релігійні переконання (хоч і не виключає й інших можливостей), тоді як для багатьох конфесій, особливо традиційних, коренем віросповідання є творення спільноти, у якій кожен може знайти підтримку та взаєморозуміння. Така спільнота твориться через спілкування одновірців, священнослужителів, симпатиків тої чи іншої релігії. Ця форма віросповідування у зв'язку зі службою в армії набирає певних особливостей. По-перше, внутрішнім розпорядком військової частини накладаються обмеження на способи її здійснення. По-друге, тематика зустрічей стосується різних сторін життя віруючого військовослужбовця і покликана допомагати йому приймати рішення у тій чи іншій ситуації згідно з етично-моральними принципами та релігійними переконаннями. Чим краще священнослужитель, до якого звертається за допомогою військовослужбовець, знайомий зі специфікою військової служби, тим ефективнішою є його духовна опіка і провід.

Суспільна потреба налагодження тіснішої співпраці військових структур та релігійних організацій, не зважаючи на відсутність реальних механізмів такої співпраці, сама собі торує дорогу, набираючи історично-традиційної форми капеланського служіння, що існувала у з'єднаннях Січових Стрільців, армії УНР, Царської Росії, не кажучи вже про запорізьке козацтво. У наші дні інститут військового капеланства поширений у багатьох країнах світу, наприклад, США, Німеччині, Великобританії, Франції, Польщі, Ізраїлі, Ірані та ін. [46;51]. Присутність священнослужителя у військовій частині дозволяє вирішити одразу декілька проблем, пов'язаних із реалізацією військовослужбовцями релігійних прав. По-перше, відпадає необхідність відпускати військовослужбовців на богослужіння, які можуть проводитися у військовій частині, що підвищує її мобілізаційну готовність. У воєнний час, це може мати вирішальне значення. По-друге, військовий капелан краще розуміє потреби військовослужбовців завдяки беспосередній близькості до їхнього життя. По-третє, з'являється реальна можливість залучення священнослужителя до виховної роботи чи соціальних програм, як це практикується у збройних силах інших країн. Окрім того, військовий душпастир може виступати посередником між командувачем і підлеглими і сприяти швидшому та ефективнішому вирішенню конфліктних ситуацій щодо питань, які безпосередньо не стосуються військової сфери. Капелан також може виконувати роль однієї з ланок цивільного контролю у Збройних Силах України, необхідність розвитку якого набирає все більшої актуальності.

У суспільстві домінують два погляди щодо місця та ролі військового капеланства. Одна характерна представникам силових структур, інша - релігійних організацій. Відповідно до першої, призначення військового душпастира - виховати дисциплінованого, морального воїна-патріота. Таке розуміння відводить священнослужителям доволі обмежений сектор діяльності та відповідальності: бути помічником командувача у виховному процесі, надаючи цьому процесові певного духовного виміру. Тобто інститут капеланства, згідно з поглядом, повинен, по суті, дублювати функції політорганів часів радянської армії. Виконання власне релігійних функцій поступається пріоритетністю виховній та мобілізуючій функціям релігійного інституту, що перетворює інститут капеланства на інструмент вирішення проблем морально-психологічної ситуації, позастатутних відносин, військової дисципліни, ухилення від військової служби, розкрадання військового майна тощо. Реалізація цієї концепції може призвести до нівелювання духовної опіки і перетворення її у просто один із військово-політичних механізмів.

Інший погляд на інститут капеланства, що коріниться у церковному розумінні цього виду служіння, хоч і набуває певних конфесійних відмінностей, однак має спільне ядро: забезпечення найбільш послідовної духовної опіки над віруючими військовослужбовцями та розширення сфери церковного впливу [170]. При цьому Церква може, поруч зі здійсненням духовної опіки, легітимізувати військову виховну політику, або ж зміст і форми душпастирської роботи та співпраці з командуванням визначати цілковито самостійно. Втілення в життя такого погляду на капеланське служіння містить небезпеку перетворення його у стаціонарно-парафіяльне, як "ідеальний" зразок пастирського служіння. При цьому нехтуватиметься його власна специфіка.

Вихід бачиться у взаємодоповненні обох моделей (задля нейтралізації негативних рис, властивих кожній зокрема) та чіткому визначенні правового статусу військового капелана. Цей процес повинен супроводжуватися поглибленням розуміння важливості утвердження та розширення прав і свобод людини, трансцендентності їх походження. Відсутність такого розуміння часто призводить до сприйняття закону як засобу маніпулювання на користь приватних інтересів. Тільки за цієї умови вдасться зреалізувати поставлені перед інститутом військового капеланства завдання.

Збройні Сили України, як і колишня Радянська Армія, є багатонаціональними, і лише однією національною чи державницько-громадською ідеєю для виховання високого морального рівня і підтримки бойового духу військово службовців тут не обійтися [62; 6-18].

Цьому питанню була присвячена II Міжнародна науково-практична конференція, яка проходила з 12-15 березня 1997 року в м. Києві. Організаторами зустрічі стали Міністерства оборони, освіти і науки України, Державний комітет у справах релігії, Київський військовий гуманітарний інститут, Міжнародна асоціація християнських братств військовослужбовців (АМСР), інші громадські організації.

Для визначення більш чіткого та об'єктивного погляду щодо активної співпраці двох, здавалося б, несумісних інституцій, - держави та церкви, -зібралися військові науковці та дослідники, представники домінуючих християнських конфесій в Україні. ВСО ЄХБ представили заступник Голови В.Д. Ткачук, пастор центральної церкви ЄХБ м. Києва В.В. Козубовський, Ю. Мальцев (м. Прилуки) та інші військові. До складу оргкомітету конференції увійшов і офіцер вищого складу В. Хіміч. Були присутні також зарубіжні гості: виконавчий директор АМСР Ноел Доуз і віце-президент Інгл Волд (Норвегія), представник капе-ланської служби Головного командування ЗС США у Європі попковник-капелан Герман Кайзер, представник міжнародного братства офіцерів -християнин Марк Хіберг Хінстон (Великобританія), полковник у відставці Джон Шумахер (США), Мартін Хайнз - підполковник запасу Королівського флоту (Великобританія), представник Римо-Католицької церкви Архієпископ Джованні Марра - заслужений військовий ординарій для Італії та інші.

Очевидно вже назріла потреба впритул наблизитись до питання про духовний стан армії. Якщо у 1993 році за даними соціологічного дослідження 53% військових надавали перевагу повній ізоляції церкви від армії, то на сьогодні ситуація зазнає змін: інститут душпастирства вважається не тільки необхідним, але й неминучим для Збройних Сил України.

"Оскільки, - зазначив у своєму виступі В.Д. Ткачук - заступник голови ВСО ЄХБ, - баптисти дотримуються свободи сумління щодо обрання строкової чи альтернативної служби, наше Братство не може лишатися осторонь важливої проблеми -- духовного відродження Української армії". Перед Українськими Збройними Силами постає питання доцільності введення капеланства. Адже конфесійна палітра в Україні надто яскрава для об'єктивного визначення конфесій, здатних осилити душпастирство. Все це разом з відсутністю коштів спричиняє до уповільнення конкретних дій.

За статистикою кожен третій військовий вважає себе віруючим, але майже 30% з цієї кількості заявили про вороже чи просто байдуже ставлення до представників інших конфесій. Юнаки, що йдуть до лав Збройних Сил --вірні відображення нашого суспільства. На багатьох лежить відбиток жорстокої моралі сьогодення.

Проблема капеланства потребує переосмислення та відкинення сталих стереотипів не тільки з боку керівників і посадових осіб державних установ. Потрібно зауважити, що конференція виявилась місцем зустрічі та неформального спілкування віруючих і тих хто ще не вважає себе такими. Міжнародна конференція окреслила реальну проблему життя армії. Щодо практичних дій, - поки що вирішили обмежитися застосуванням методу душпастерства у кількох частинах для науково-оціночного аналізу[6;42].

Найкращими свідками Євангелія Ісуса Христа для військовослужбовців є християни, що перебувають на дійсній військовій службі. Серед них є і старші офіцери, що займають командні посади. Таких зараз чимало як в Збройних силах України де є кілька військово-християнських організацій. Командування ряду військових частин дозволяє проводити тематичні зустрічі з особовим складом. Цей факт, а також те, що серед вихованців, курсантів і слухачів військових навчальних закладів є віруючі, а серед призовників-віруючих ті, які надають перевагу дійсній військовій службі альтернативній, говорить про нове явище нашої епохи, коли віруючими робиться однозначне і свідоме тлумачення слів Христа "віддавайте кесарю- кесареві, а Боже Богові" (Лк. 20:25) на користь служіння Вітчизні зі зброєю в руках.

Як і у всякій новій справі, іноді виникають проблеми, коли методи керування, властиві армії, застосовуються до духовного служіння. Іноді командування залучає до участі в традиційних, успадкованих з минулого релігійних ритуалах весь особовий склад не аналізуючи релігійних переконань. У наш час варто враховувати розмаїтість і особливості християнських течій, представники яких служать в армії. Тоді особовий склад Збройних Сил буде певніше почувати себе захисниками Батьківщини, що повною мірою поважає право кожного на волю віросповідання. У деяких областях України вже є групи військовослужбовців-християн, що регулярно зустрічаються для вивчення Біблії і спілкування.

Віруючі в армії, а також звільнені в запас об'єдналися в міжконфесійну громадську організацію "Об'єднання християн-військовослужбовців України", (ОХВУ), у яке також ввійшли і члени їхніх родин. Головою Об'єднання християн-військовослужбовців України є підполковник Збройних Сил України, випускник Ірпінської Біблійної семінарії підполковник В. Хіміч.

Головною метою Об'єднання християн-військовослужбовців України є виконання великого доручення Христа, сформульоване у статуті як "поширення християнських цінностей серед військовослужбовців і членів їхніх родин".

Організація виступає за введення інституту військових капеланів (священиків) у Збройних силах України. Основним методом служіння членів Об'єднання є спілкування з військовослужбовцями і членами їхніх родин. Його реалізують за допомогою індивідуальних і загальних зустрічей, через листування, через спільно проведені відпустки. Уже чотири роки підряд у Криму неподалік від Севастополя ОХВУ проводить літні туристичні табори, що носять євангелізаційний характер. Кожне літо через них проходить порядку ста п'ятдесятьох чоловік. Іншою формою роботи є спорт. Так, недавно були проведені три велопробіги з відвідуванням військових частин. Останній велопробіг довжиною 1150 км був здійснений за підтримкою місії "Україна для Христа", у ході якого вісім разів був показаний фільм "Ісус". В ОХВУ з листопаду 1997 року організоване єдине молитовне служіння, здійснюване через щомісячний інформаційно-молитовний бюлетень "Вісник Корнилія", що повідомляє про молитовні нестатки військовослужбовців і в який день про них молитися. Через щоквартальну пізнавально-євангелізаційну газету "Час "Ч"" Об'єднання інформує про військово-християнський рух в Україні і за кордоном.

ОХВУ має гарні зв'язки з християнськими організаціями України. За підтримкою місіонерського товариства "Біблійна ліга в Україні" були видані календарі-плакати з біблійними текстами на військову тематику. Через центральний друкований орган МО України газету "Народна армія" ці календарі надійшли в кожну військову частину. Через місіонерські організації ОХВУ поширило серед військовослужбовців більш тридцяти тисяч Нових Завітів, Біблій і буклетів. Члени ОХВУ укомплектували християнською літературою бібліотеки ряду військових частин, госпіталів, ліцеїв і гарнізонних дитячих садів. ОХВУ ввійшло до складу міжнародної Асоціації військово-християнських товариств (AMCF), що складає з більше ніж сто тридцять військово-християнських товариств. На міжнародних форумах, проведених в Австрії, Угорщині, Німеччині, Латвії, Литві, Польщі, Росії, США, Швеції, Великобританії, Фінляндії і Південній Кореї, представники ОХВУ познайомилися з досвідом служіння подібних закордонних організацій і поділилися власними наробками.

Так, ще в квітні 1999 році в м. Київ відбулася зустріч керівників місії "Кадес" (США) з керівниками служіння для військовослужбовців в Україні (директор місії "Кадес" Д.Шредер., координатор в країнах Західної Європи Д. Мешке).

Обговорювались питання про можливість євангелізаційної роботи серед військових в Україні, а також було розглянуто практичні питання цього нового і невідомого служіння.

Мета цієї місії -- організація церков для військових при частинах, та військових містечках. В практиці місії "Кадес", як багаточисельні євангелізаційні заходи, так і постійна робота у визначених військових частинах.

Ставлення в силових структурах до віруючим у погонах -- неоднозначне. Поступово міняється ставлення до них з боку військового керівництва. Прикладом того служить проведення ОХВУ при сприянні однієї з церков Різдвяного концерту в Генеральному штабі Збройних сил України для командування військ ПВО. І це не єдиний випадок міцніючої взаємодії членів ОХВУ з військовими частинами.

Надзвичайно важливо, щоб моральні підвалини війська нового часу формувалися при активній участі благовістя Христового, щоб в умовах армійської служби зберегти те краще, що є в людині. Армія - завжди випробування на злам людського характеру, його фізичних і моральних сил, тому що вона вирішує питання, що громадянське суспільство саме по собі не може вирішити. Армія не тільки захищає країну, але і будує її. Молодь рано або пізно повертається до цивільного життя, привносячи в неї той потенціал, який вона надбала під час проходження служби, і цей потенціал повинний бути позитивним, спрямованим на творення, а не руйнування. [133;31]

Згідно з дослідженням проведеним серед членів протестантських громад різних напрямків у 2004р. за службу висловлювались в армії за умови, якщо вона буде професійна та при умові надання певних гарантій матеріального культурного та духовного змісту.

Рис. 7 Ставленнгя до служби в армії

У м. Києві, 12-14 травня 2004 року, у приміщенні Київського університету туризму, економіки і права, відбулась V Міжнародна християнсько-військова конференція "Християнсько-військовий рух та душпастирська опіка військовослужбовців в Україні".

У роботі Конференції взяли участь близько 150 учасників, а саме: священики Української Православної Церкви, Української Греко-Католицької Церкви, Української Православної Церкви - Київський Патріархат, Римо-Католицької Церкви, представники Всеукраїнського міжконфесійного релігійно християнсько-військового братства, Всеукраїнської громадської організації "Об'єднання християн-військовослужбовців України", представники іноземних організацій християн-військовослужбовців (з США, Великобританії, Канади, Німеччини, Росії), представники уряду, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ та Внутрішніх військ МВС України, Державної прикордонної служби, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справа захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС, Державної податкової адміністрації України, Національного інституту стратегічних досліджень, викладачі Національної академії оборони України, Київського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України, семінаристи духовних семінарій, представники Українського козацтва, науковці.

Під час проведення Конференції учасниками були розглянуті питання щодо вдосконалення форм виховного впливу християнського віровчення на морально-психологічний стан та поведінку військовослужбовців; визначення шляхів та заходів, спрямованих на створення військово-священицької служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях; практичної організації душпастирської опіки військовослужбовців; питання впливу християнської роботи на розв'язання соціально-побутових та морально-психологічних проблем у сім'ях військовослужбовців. Учасники Конференції обговорили проблему миротворчості у сучасних військово-політичних конфліктах з позицій християнського віровчення. Обмінялись досвідом роботи серед військовослужбовців і членів їх сімей між релігійними та громадськими християнсько-військовими організаціями з обговоренням шляхів подальшого співробітництва, а також організації паломницьких турів за участю військовослужбовців та членів їх сімей.[164]

Основне завдання - координація співробітництва Церков і релігійних організацій зі Збройними Силами й іншими військовими формуваннями України в питаннях відновлення душпастирської опіки над військовослужбовцями, відродження духовної освіти, виховання військових і членів їхніх родин у дусі християнської моральності, духовно-патріотичного виховання молоді, створення системи спеціальної підготовки священиків, що вже зараз займаються душпастирської опікою над військовослужбовцями, а в перспективі - створення служби військових священиків-капеланів.

Братство проводить цілеспрямовану діяльність по наданню Церквам допомоги в справі підготовки кваліфікованих священиків для роботи з військовослужбовцями. Воно початок дворічний цикл навчання, що пройдуть 150 духовних пастирів, притягнутих Церквями до душпастирському служіння серед військовослужбовців. Братство співробітничає з Державним комітетом України у справах релігій, Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, керівництвом Церков-засновників і керівництвом інших українських Церков, бере участь у наукових заходах, виступає організатором військово-християнських конференцій і семінарів. На міжнародному рівні воно виступає як представник християнсько-військового руху в Україні. [] Релігійним організаціям варто більше уваги приділити розробці чітких концепцій підготовки кандидатів на душпастирську роботу у Збройних Силах та діяльності військових капеланів. Це полегшувало б процес запровадження відповідного інституту. У цьому контексті була б плідною співпраця з вищими військовими навчальними закладами. Форми такої співпраці можуть бути найрізноманітніші: від проведення спільних конференцій, до організації спеціальних курсів для духовних осіб, які хотіли б займатися душпастирською опікою в армії.

Надзвичайно важливою сферою релігійного благодійництва і духовного просвітництва стає опіка над громадянами, що перебувають у місцях позбавлення волі [18; 161-166]. Ще провідний класик пенітенціарії Джон Говард (життя і діяльність якого до речі, тісно пов'язані з Україною) відзначав велику роль і потужні можливості, які має релігія в справі духовного оновлення людини. Тепер на практиці, всього за декілька років, спеціалісти переконалися в тому, що релігія справляє величезний ефект на розкаяння людини у скоєному злочині й в оволодінні нею високосвідомим релігійним життям. А коли засуджені виходять із колоній, через економічні обставини перед ними виникає проблема пошуку роботи. Ще більш широкі можливості щодо духовно-морального оновлення особи має релігія при організації позатюремних форм покарання, а також у період соціальної реабілітації після звільнення. З огляду на це актуалізується питання спеціальної підготовки священнослужителів, проповідників-вихователів для роботи в пенітенціарних закладах. Визначним кроком на цьому шляху, в контексті державно-церковного співробітництва, повинно стати запровадження інcтитуту капеланів пенітенціарних закладів, причому за умов зваженого підходу до організації цього інституту, із застосуванням, зокрема, зарубіжного досвіду, знімається і досить гостре питання конфесійної приналежності конкретного працівника пенітенціарії. Нарешті, моральній рівень і громадянська відповідальність працівників українських правоохоронних органів теж не завжди заслуговують добрих відгуків з боку пересічних громадян. Висока виховна роль Церкви, зокрема в особі капеланів правоохоронних органів, і тут незаперечна.

Цьому питанню було присвячено чергова 6-а конференція Європейського відділення Міжнародної асоціації капеланів, які працюють з в'язнями (IPCA-Europe), що проходила у Таллінні з 1 по 7 червня 2004 р. У ній взяли участь 130 представників 29 європейських держав та керівники світової організації Асоціації. Найчисельніші делегації прибули з Швеції, Нідерландів та Німеччини, були представники також Люксембурга, Грузії, Словенії, Росії, України та ін.

Делегація з України складалась з трьох осіб, що відобразило як основні напрямки християнства в Україні, так і усі її регіони. Представником від протестантства - Анатолій Баранов, пастор Церкви Євангельських Християн-Баптистів із Херсона.

У рамках конференції відбулися лекції, дискусії, обговорення звітів та планів на майбутнє Асоціації, робота в малих групах. Про обсяг тем, які розглядала конференція, свідчать назви цих груп: Служіння у жіночих тюрмах, Запобігання злочинності та опіка після ув'язнення, , Праця з волонтерами, Співпраця Церков, що знаходяться у більшості та в меншості, Служіння серед наркоманів, Структурні відносини між в'язничними капеланами і адміністрацією, Служіння для ув'язнених циганів, Навчання капеланів, які працюють у в'язницях.

Результатом конференції стало прийняття Декларації, в якій визнано прогрес у реформі пенітенціарної системи, що його досягли у багатьох, зокрема постсоціалістичних, країнах. Водночас наголошено, що усім країнам ще слід багато працювати, щоб повністю втілити в життя європейські стандарти поводження з ув'язненими.

Учасники конференції звернулися до усіх країн з пропозицією визнати та підтримати капеланство в'язниць як урядами, так і Церквами, забезпечити можливість отримання духовної опіки в'язнями. [169]

Функціональна взаємодія держави, суспільства й релігії окреслюється чіткими правовими рамками соціально-демократичного устрою. Але релігія, як вже було зазначено, може відновити баланс в системі взаємодії у громадянському суспільстві "Через свої моральні послання, своє критичне ставлення до властей, освітню діяльність у суспільстві й через свій приклад виконання обов'язку робити свій внесок у суспільний розвиток та вдосконалення демократії", відзначає доповідач Парламентської Асамблеї Ради Європи Луїс Де Пьюг [69;67].

Сучасну релігійну ситуацію, яка характеризується станами контакту, зіткнення конфлікту можна вважати кризовою. Можливою причиною цього явища є об'єктивоване усуспільнення релігійних відносин, що переставали виконувати свої специфічні функції й перетворювались у механічний спотворений придаток суспільних відносин.

Вихід з такого становища можливий становленням міжцерковного діалогу та діалогу між державою і церквою, які будуватися на принципах толерантності, взаємоповаги, порозуміння, дотримання свободи совісті та права вибору. А для цього необхідне створення усталеної світоглядної позиції на засадах релігійного плюралізму, яка орієнтувала б не на феномен релігійної відмінності, а на формування нової цілісності як поліфонії багатоманітності релігії. Лише за таких умов релігія може претендувати на роль рушія суспільно-цивілізаційного розвитку і каталізатора у вирішенні глобальних проблем людства.

5. Соціальне обличчя протестантів незалежної України

Соціально-демографічні зміни у протестантському середовищі, його орієнтація на мирські аспекти буття зумовлюють посилення суспільної діяльності віруючих. Не випадково члени громад не тільки приймають нові реалії "світу", а й беруть участь у деяких змінах, що відбуваються в житті України. Цю участь бачать у праві вільного й максимально ефективного втілення кожним віруючим священного призначення -- служіння ближньому. Це у протестантизмі традиційно означає не політичну чи ідеологічну, а передусім побутову, прагматичну сферу буття, яка зачіпає інтереси звичайної людини. "Христос учив, що найважливіше -- це людина з її проблемами, а не будівля, проекти і т.п. Небезпека учителя -- приділяти більше уваги предметові, ніж учням, а правителя -- більше уваги проектові, ніж, праці, ніж проблемам людей... У Царстві Божому... на першому місці стоїть людина зі своїми проблемами..." У практичному житті віруючих така позиція найповніше втілена у програмі соціального служіння [28; 21-22].

Програма соціального служіння для більшості протестантських церков, діючих в Україні, -- це, по-перше, підтвердження актуальності Лютерового вчення про "добрі діла". Віруючі його розглядають як свідчення осмисленості свого земного і снування, пошуків найефективніших засобів практичної реалізації християнських заповідей. Програма, по-друге, передбачає й своєрідне : надолуження протестантськими громадами України свого ще досі не реалізованого суспільно-етичного потенціалу. Центральне місце у програмі соціального служіння посідає філантропія -- чи не найтрадиційніша ланка поза-культової практики у протестантизмі. Саме в ній реалізується його ідеал практичного християнства. Незважаючи на багатолітню заборону благодійницької діяльності за умов радянської системи, протестанти намагались проводити її серед єдиновірців. Тепер її спрямовують насамперед на нерелігійне середовище, тісно поєднуючи із завданням євангелізації, проповіді релігійного вчення. Головний об'єкт філантропії -- люди, котрі потребують невідкладної допомоги. Оскільки жебрацтво у протестантизмі, зокрема кальвінізмі та зв'язаних з ним пізніх течіях, засуджується як вияв лінивства, небажання виконувати Божі заповіді й дотримуватись основних обов'язків перед суспільством, то йдеться передусім про допомогу моральну. Безперечно, протестанти не уникають : матеріальної філантропії, наприклад, жертвують інвалідам, пенсіонерам, малозабезпеченим, тим, хто постраждав внаслідок стихійного лиха тощо. Проте основним є - практична участь віруючого в житті конкретної людини. "Хай це буде найпрозаїчніша праця, однак усвідомлення того, що вона служить на благо людини і народу, перетворює її у щось священне" [60; 186].Крім свідків Єгови, які за віросповідними стереотипами не визнають доцільності соціальної практики, філантропія глибоко увійшла в життя усіх протестантських осередків України. Йдеться, насамперед, про опікування дитячими будинками, лікарнями, будинками для літніх людей [79; 17].У п'ятидесятницьких церквах, наприклад, цю ділянку очолює створена при Союзі християн віри євангельської Місія милосердя і благодійництва. Члени Місії на добровільних засадах працюють у пологових і дитячих будинках Києва і Львова, куди передають також безкоштовно медичне обладнання, ліки, одноразові шприци. Члени баптистської громади з Черкас працюють санітарами і прибиральницями у місцевому тубдиспансері.

Особливо активно працюють у медичних закладах адвентисти. При цьому вони виходять не лише із загальних етичних міркувань, а й з особливостей свого віровчення, одне із суттєвих засад в якому посідає санітарна реформа. Прагне максимального втілення реформи Українська уніонна конференція, пов'язуючи її з розв'язанням суспільних проблем: "Ми не можемо вважати себе дітьми Божими, якщо порушуємо Його настанови щодо здорового способу життя. Якщо людина знаходиться у пригніченому, хворобливому стані через неправильне ставлення до свого життя, вона не може почути голос Божий, бути активним членом суспільства." Для практичного здійснення санітарної реформи при церкві створено відділ здоров'я і поміркованості. У 1992 р. відбулася установча конференція лікарів-адвентистів, де оголошено початок діяльності Адвентистської медичної асоціації України.

Протестантська філантропія -- це також й опікування дітьми Чорнобиля, влаштування їхнього відпочинку в Україні та за кордоном. Це і відкриття безкоштовних їдалень при церквах у Києві, Рівному, Дніпропетровську, Львові, лікування сиріт та дітей з малозабезпечених сімей. Окрему ділянку становить робота серед злочинців, наркоманів, асоціальних елементів. У більшості колоній України працюють групи протестантських проповідників, наставників, членів товариств милосердя. У деяких місцевостях створено постійні пункти морально-виховної роботи серед в'язнів, наприклад, у дитячій виправній колонії у Прилуках Чернігівської, або в колонії посиленого режиму в Сокалі Львівської області. Велику увагу при цьому приділяють євангелізації, тобто релігійному впливові на особу, прагненню ввести її до системи общинних відносин. Така конфесійна спрямованість, безперечно, не знижує суспільної та етичної значущості програми соціального служіння - ці дані подає Л. Любащенко у своїй книзі "Історія протестантизму в Україні".

У протестантизмі, відбувається очевидна орієнтація на мирську, насамперед, соціально-етичну проблематику. І не тільки з боку віруючих, так би мовити "знизу" (що цілком природно, оскільки і саме вони -- головний об'єкт впливу секулярного світу), а й "зверху" -- з боку церковного керівництва. Чимало лідерів визнає: церкви сьогодні, опинились в неординарній, навіть дещо несподіваній ситуації, яка відкрила для них оптимістичні перспективи. "Час, який зараз прийшов, розцінюємо як шанс, як можливість зайнятися справою, до якої покликані, -- творіння цінностей, проголошених Святим Письмом, явлених Ісусом Христом у Бозі почув молитви мільйонів віруючих і дав можливість нам жити і працювати у нових умовах... Не скористатися такими можливостями буде Богозневагою. Тому нагайною потребою дня проголошують "нове бачення служіння церкви у сучасному світі".

Останнє означає, насамперед, більшу спрямованість ідейних програм протестантських церков у суспільну проблематику, до якої нещодавно вони ставились обережно, скромно окреслюючи коло своїх позакультових намірів. Це, передусім, проблема участі протестантів у окремих cферах громадського життя. Вона пов'язується з поступовим подоланням багатьма віруючими інфантильності соціального мислення, прагнення до самореалізації, що підтримують протестантські лідери, котрі все частіше пов'язують позарелігійну активність віруючих з виконанням їхньої релігійної місії-- служінню людині та суспільству. Деякі теологи вважають таку діяльність виконанням Божих заповідей: "...Бути в Христі не означає бездіяльного... стану, а навпаки -- активне, пульсуюче, функціонуюче життя", "Особиста віра нікуди не годиться, якщо вона не відбувається на соціальному рівні". Окремі протестантські лідери інтерпретують суспільну активність як свідчення духовного відродження церкви, її невичерпних можливостей, ефективності у сучасній євангелізації.

У центрі подібної просуспільної орієнтації -- осучаснена протестантська концепція соціального Євангелія, дія якої полягає у заохоченні мирської активності віруючих, більшого сприйняття ними суспільних, виробничих, освітніх, культурологічних і навіть політичних сфер буття. Концепція соціального Євангелія, на думку протестантських теологів, повинна допомогти особі у переведенні її християнських етичних переконань у русло конкретних дій на поприщі удосконалення сучасної людини і сучасного світу. Не випадково протестантська література і проповідь окрім релігійно-етичних і власне церковних аспектів звертаються до найрізноманітніших сфер життєдіяльності людини.

Особливий об'єкт їхньої уваги -- моральний стан людини і суспільства, який викликає у віруючих виправдане хвилювання. На думку протестантів, головна причина сумнівної моральності сучасної технократичної, урбанізованої, знеособленої людини міститься у ній самій, а вже потім у зовнішніх факторах (політична система, спосіб життя тощо). Адже суспільство -- це передусім люди, отже, потрібно йти від людини. "Христос вчить, що головна причина будь-яких вад мирського життя -- не матеріальна, а духовна" [84; 90]. Якщо так, то і засоби розв'язання нагальних суспільних проблем -- прерогатива релігії. "Світ перевантажений соціальними, моральними й економічними проблемами. Люди гинуть... Світ потребує Христа. Місія церкви -- кинути рятувальний канат тим, хто гине" [41; 231].

З цього огляду сучасний протестантизм оцінює більшість соціально-етичних аспектів буття -- особистого і колективного. Наприклад, баптистська, адвентистська, п'ятидесятницька церкви дотримуються цілком визначеної загальнохристиянської позиції стосовно абортів. Будь-які втручання у біологічну природу жінки, вважають вони, не можуть бути моральними, бо протирічать Божому замислові. Такий же осуд викликає у протестантів євтаназія (умертвіння безнадійно хворих з гуманних, з погляду медичної етики, міркувань), пересадка органів, генна інженерія і будь-які експерименти у галузі біомедицини. На їх думку, цілісність біологічної природи людини -- це, передусім, питання її Божественної природи. Ніхто з людей не повинен втручатись у задуману Богом будівлю Всесвіту і людини, оскільки цей задум єдино правильний, найгуманніший. Віруючі переконані, що кожен несе відповідальність перед Богом за власні вчинки, і зобов'язаний дотримуватися тих заповітів служіння і добра, котрі залишив Христос. У соціальній проекції розуміння добра для багатьох протестантів -- це і вимога абсолютної відмови від алкоголю й куріння, азартних ігор і нездорового способу життя. Причому, вони не тільки засуджують подібну поведінку, а й прагнуть надати практичну допомогу.

Соціально-етичні уявлення протестантів визначають їхнє ставлення до глобальних проблем сучасності: війни і миру, екологічної, енергетичної, демографічної, сировинної, неґативних наслідків НТР, урбанізації тощо. За позицією протестантських церков, віруючі повинні взяти найактивнішу участь у розв'язанні цих проблем. Саме з цього погляду розглядають вони посилення євангелізаційної практики: адже власними зусиллями ніхто не спроможний подолати труднощі, без втручання Бога гідне існування людини, побудова справедливого суспільства неможливі, "Прийди до Христа!" -- це єдиний шлях до індивідуального і колективного спасіння.

З іншого боку, питома вага молодих людей в протестантських громадах майже тотожна питомій вазі осіб між 16-18 роками (коли, як правило, вихідці з протестантських родин приймають водне хрещення) і 29-30 роками (гранична межа, на думку демографів і соціологів, молодіжного віку) у складі населення України. Причому у великих міських громадах питома в молодих людей сягає 25, 30 і навіть 40%. Ці дані наводять у своєму дослідженні науковці Бунечко І.Г. та Пхиденко С.С.

Зростання молодіжного прошарку в протестантських громадах далеко не в останню чергу є результатом реалізації гнучкої й надто ефективної програми релігійного виховання та навчання дітей безпосередньо в родинах, що забезпечило стабільність протестантських традиції за виключно несприятливих умов. Традиції боротьби з перетворення сім'ї у "домашню церкву", "духовну фортецю" сягають ще часів виснажливого спротиву панівній церкві, коли послаблення конфесійного навчання і виховання в сім'ї могло мати наслідком ерозію протестантської спільноти вже за життя наступної генерації. Цей досвід був одним з вирішальних чинників життєздатності протестантизму в радянський час. До того ж, усі протестантські конфесії наполягають на беззастережному виконанні біблійних приписів і категорично відкидають штучне обмеження дітонародження. Висока дітність, неприпустимість її регуляції виступає і релігійним обов'язком, і обов'язком перед одновірцями, і умовою благополуччя всієї спільноти. "Ті, хто піклуються про зростання церкви, - підкреслює адвентистський автор, - не бояться мати великі родини" [10; 126-137]. Коефіцієнт дітності, за деякими дослідженнями, у протестантів набагато вищий за середній, особливо у містах: 348 дітей на сто протестантських сімей, що мешкають у містах, проти 140 дітей на сто середніх міських сімей [87; 39]. Висока дітність кардинально впливає на атмосферу родини, характер наслідування соціального й духовного досвіду її старших поколінь і дуже істотно позначається на забезпеченні безперервності релігійної традиції.

Насамкінець, розглядаючи соціально-демографічну структуру українського протестантизму, можна зазначити, що він є здебільшого міським конфесійним згромадженням. Понад половина євангельських християн-баптистів від їхньої загальної кількості в Україні, переважна кількість прихильників колишньої Ради церков ЄХБ, велика кількість, п'ятидесятників мешкають у містах. Виняток донедавна становили свідки Єгови, більшість яких мешкала у селах Західної України. Ці дані приводить у своїх дослідженнях український науковець, релігієзнавець Єленський В.

Адаптація протестантів до багатополюсного соціокультурного середовища великого міста протягом останніх 60-х років убирає в себе чи не весь драматизм зламу соціально-демографічної структури України, яка відбувалася не еволюційним, а насильницьким шляхом і вимагає спеціального монографічного дослідження. Тут лише зазначимо, що більшість протестантів - сільських мігрантів не відчували себе мігрантами незворотними; їхнє вживлення у міське середовище (через виняткову жорсткість і ворожість цього середовища) більше дезадаптивний, аніж адаптивний процес, формування специфічної субкультури, створення соціально-психологічної ніші, особливої моделі поведінки і взагалі способу життя, що був здатним забезпечити збереження конфесійних цінностей і запобігти їхній асиміляції агресивно секулярним містом. Вивільнення релігійних спільнот від тиску тоталітарного режиму принципово змінило становище протестантських громад у суспільстві. Протестанти, чиє існування в радянську добу наближалося до умов соціально-духовного гетто, чи не найпозитивніше сприйняли вже перші кроки горбачовського керівництва, спрямовані на усунення перешкод у задоволенні елементарних релігійних потреб і взагалі - спроби реформування суспільства.

Соціологічні дослідження, здійснені протягом 1988р. серед молодих протестантів у Волинській, Закарпатській, Дніпропетровській, Чернівецькій областях та м. Києві, засвідчили їхню беззастережну підтримку політики перебудови і прагнення вирватися із накинутої протестантам зовнішніми обставинами своєрідної соціальної капсулізації. У досить стислий термін євангельським християнам-баптистам, адвентистам сьомого дня і п'ятидесятникам вдалося втілити у життя конкретні і досить значущі милосердницькі та доброчинні проекти, пов'язані із опікуванням людьми похилого віку, хворими, самотніми, сиротами ув'язненими тощо [52; 145]. Протестанти буквально "увірвалися" у суспільство, яке протягом десятиліть зневажало їх, наполегливо,, прагнучи довести йому велику перевагу власних вартостей.

Водночас нова ситуація викликала гостру потребу зосередження богословських і релігійно-інституційних зусиль для адекватної відповіді на її виклик. Відкритість "світові" кардинально змінювала соціально-психологічну структуру вітчизняної протестантської громади, яка дотепер будувалася на обов'язковому виконанні всіх своїх приписів всіма своїми членами, моральної опозиційності до секулярного середовища. Громада надійно контролювала позакультову діяльність своїх членів, а для її мотивації наявність або відсутність санкції одновірців мала дуже часто вирішальне значення. Активне залучення віруючих до соціального процесу вимагало специфічно богословського обґрунтування цієї активності.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8


© 2010 Рефераты