Однією з найхарактерніших особливостей світогляду взагалі будь-якого народу є антропоморфізація не лише стихій, сил природи, а й тих явищ, які через незнання законів, причин їхніх та наслідків були для нього незрозумілі. Так, на першій сходинці розвитку народного життя явились божества добрі й лихі, світлі й темні -- залежно від характеру їхнього впливу на людину. Поряд з антропоморфізацією сил і явищ природи відбувалася антропо- морфізація деяких явищ соціального характеру, які досить часто збуджували у народу зачудування своєю вдаваною загадковістю (багатство, бідність тощо). Аналогія патологічних явищ у різних хворобах з тими чи іншими впливами однієї людини на іншу, а так само жах епідемій дали привід фантазії народній, що перебувала в дитинному стані, до антропоморфізації самих хвороб. З таких антропоморфізацій, що набули вигляду надприродних, міфічних істот, у свідомості українського народу й понині живуть у більш-менш визначених образах такі: Доля, Злидні, деякі хвороби і створене вже на християнському ґрунті уособлення деяких днів тижня.

Література про Долю доволі багата. Ще в 60-х роках минулого сторіччя професор О. О. Потебня надрукував досить цінну статтю під заголовком «Про Долю та споріднених з нею істот», основану на народних казках, легендах, піснях, прислів'ях, а також на лінгвістичних висновках. У 1883 році шанованим професором були надруковані додатки до цієї статті в «Російському філологічному Віснику». Професор Потебня розглядає різні назви Долі: «щастя», «притча», «лихо», «біда», «горе» тощо, з'ясовує процес формування таких уявлень та їхній характер, веде мову про зв'язок Долі з іншими міфічними істотами й предметами і т. ін. Не менш цінними є дослідження академіка А. Н. Веселовського про Долю в його «Розвідках у галузі руського духовного вірша» з додатковою статтею «Декілька нових даних до народних уявлень про Долю». До цих основних досліджень треба додати довгу низку порівняно невеликих статей: М. Васильєва -- «Антропоморфічні уявлення у віруваннях українського народу», М. Довнар-Запольського -- «Жіноча доля в піснях пінчуків», П.Іванова -- «Народні оповіді про Долю (Матеріали для характеристики світобачення селянського населення Куп'янського повіту)», Крауса, Боровиковського та багатьох інших. Відсилаючи тих, хто цікавиться цими питаннями, до названих статей, ми розповімо лише в найзагальніших рисах, як на Україні народ уявляє собі Долю.

Доля є в кожної людини, це -- її щастя або нещастя. П. Іванов, ґрунтуючись на 16 записаних ним у Куп'янському повіті народних оповідях про Долю, розрізняє:

1) природжену Долю -- душу предків,

2) Долю -- янгола

3) Долю -- душу людини, або двійника його.

Свого часу В. Богданов вказав на довільність і необґрунтованість такої класифікації, бо її не можна строго й точно обґрунтувати народними оповідями. А взагалі Доля є началом позитивним і істотою зовсім не ворожою; вона не має характеру божественності, а являє собою лише втілене співіснування людини. Доля буває активна й пасивна. Активна Доля сприяє більшому чи меншому статку свого двійника-людини. Вона дбає про людину, допомагає їй в усьому, жаліє її, завжди захищає її інтереси, навіть тоді, коли сама вона відпочиває або «п'є та гуляє». Якщо хворий почує вночі, що його хтось під вікном називає на ім'я, то це означає, що до нього прийшла його Доля і принесла здоров'я (Старобільський повіт). Доля сама не шукає людини, а от людина мусить постаратися знайти п і оволодіти нею; найчастіше вона може зробити це не інакше, як заволодівши попередньо чиєюсь чужою Долею, котра й відкриє, як то можна оволодіти своєю Долею. Хто відшукає свою Долю, тому в усьому таланить, і той швидко багатшає; а хто не знайде Долі -- б'ється, як риба об лід, й нічого з його починань не виходить. Долю людини можна відтрутити від неї чарами, загнати в пустирища й болота; а людина, позбавлена свого охоронця, зовсім опускається. Пасивне ставлення Долі до людини, якою вона опікується, найчастіше залежить від розбіжності занять людини з тією справою, яка до душі Долі; іноді ж це зумовлюється самою природою Долі.

За зовнішністю своєю Доля уявляється то в образі жінки різного вигляду, то в образі незнайомця, панича, то в усьому цілковито схожою на опікувану нею людину, причому, згідно з характером -- активним чи пасивним, українські оповіді наділяють її (Долю) відповідними ознаками й символами -- діловитістю, бережливістю, турботливістю -- і навпаки: позитивна, активна Доля -- «хороша, обсмикана, обтикана, колоски стримлять» (підбирає колосся на полі, яке залишилося після збирання господарем хліба), їсть помірно; пасивна Доля -- «заспана, запухла, обстрепана, неряшниця», ненажерлива, валяється гола під колодою і т. ін. Подекуди на Україні Долю називають ще Таланом, і при цьому кажуть, що неодмінно в кожної людини є свій Талан. У декого Талан «невсипущий», працює не покладаючи рук, не спить ні хвилини. В кого такий Талан, тій людині добре: Талан її пильнує, а сама вона собі розкошує. Та як тільки Талан засне, тоді людині доводиться дуже важко: як вона не працює, а все нема користі.

Наведемо деякі найхарактерніші оповіді про Долю.

Жили собі два брати -- один багатий, а другий -- бідний. Якось вийшов бідний на братове поле і бачить, що полем ходить якась жінка, збирає колосся і втикає їх у снопи. Ось він і питає: «Хто ти така?» -- «Я -- Доля твого брата». -- «А де ж моя Доля?» -- «Вона лежить отам, під грушею». -- «Що мені треба зробити, аби й моя Доля була такою ж роботящою, як ти?» -- «А ось я тобі дам пораду: візьми ти доброго дрючка, підійди під ту грушу, підкравшись до своєї сонної долі, впіймай її, бий, що є сили, й примовляй при цьому: ось тобі, лиха Доле, за те, що не йдеш у поле працювати на мене, коли біда зовсім уже насіла! Допомагай мені, не то -- вб'ю!» Бідняк так і вчинив, після чого все в нього пішло на лад, і він невдовзі зробився багатшим за свого брата (Вінницький повіт).

Було два брати -- багатий і бідний. От попросився бідний брат до багатого пшеницю жати. Жне він день, жне другий. Ввечері першого дня господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він цілу ніч жне собі. Коли чує -- хтось збирає колосся, снопи складає, соломою шелестить. Думав -- чи ж не краде хто? На ранок дивиться -- все ціле. Ввечері другого дня знову господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він жне собі вночі та жне. Знову чує -- братова Доля (то була вона) збирає колосся і підтикує їх під копи. Він тоді впав на землю й лежить. Господині, між тим, нічого не сказав. На третю ніч хазайка кличе його з собою вечеряти: «Хоч кулешику поїси -- все ж у роті м'якше стане». Але він не пішов: «Потерплю, -- міркує собі, -- спитаю, що воно таке ходить...» Знову щось іде, збирає колосся, переносить снопи. -- «Ну, скажи правду, що ти таке: чи погане, чи добре? Хто ти?» -- питає бідний брат. -- «Я -- братова Доля; ти хоч перервись, та все одно нічого не буде з цього діла; він же п'є, гуляє, а я за нього працюю». -- «Де ж моя Доля?» -- «Під колодою лежить гола». -- «А як мені дійти до неї?» -- «Іди, а як побачиш, що лежить гола під колодою, то і є твоя Доля». -- Пішов він і знайшов. «Доле моя, Доле! Чого це ти лежиш, чому нічого не робиш? Лежиш усе -- ні попереду тебе, ні позаду тебе нічого нема: чим ти займатимешся?» -- «Я хочу сидіти за прилавком». -- «Як же ти сидітимеш за прилавком?» -- «Попроси в брата 50 копійок, або карбованця, накупи стрічок і хрестиків -- то я торгуватиму». Пішов він до брата; а брат п'є та гуляє -- знати його не хоче. «Позич мені, брате, одного карбованця». -- «Коли ж ти віддаси? Де ти візьмеш?» Бідний повалився йому в ноги. «Та позич уже», -- сказали ті, що гуляли з багатим. Позичив. Накупив тоді бідний брат стрічок і хрестиків -- і мав зиск; накупив більше, додав хусточок -- і знову узяв бариш. Вирішив він після того торгувати різним дрібним крамом, придбав конячину. Коли він їхав до міста за крамом, хлопчаки почали насміхатися з нього і ну кидати камінці у прив'язану позад візка скриньку. Приїхав він у місто, подивився, а в скриньці -- коштовне каміння... Поніс він скарб государю імператору, а той звелів відсипати йому грошей стільки, скільки коштувало те каміння. І став він з того часу багатієм (Бахмутський повіт).

Мотив збагачення завдяки торгівлі зустрічається в українських народних оповідях про Долю частіше, ніж інші мотиви. Різко впадаючи у вічі кожному, явище це, незрозуміле для простолюду через складність причин, які діють у ньому, знайшло собі, отже, просте, немудряще і водночас конкретне пояснення в антропоморфізації Долі. Той же мотив, наприклад, повторюється і в оповіді, записаній в Олександрівському повіті.

Жили два брати -- один багатий, а другий бідний. Багатий засівав хліб великими ланами, а бідний засіє, може, там якусь десятину, і вже пильнує її, як ока в лобі. Якось уночі вийшов бідний брат з двору й думає собі: «Піду но погляну, як би що не пошкодило» (а вже було по жнивах). Дивиться, а його полем ходить вичепурена, як пава, панянка, збирає колосся й носить його до братових копиць. «Що таке?» -- гадає. Підкрався він ззаду та й схопив панянку. -- «Хто ти така, що на моїй вбогій ниві збираєш колосся й носиш його до братових копиць?» -- «А я, -- каже, -- братова Доля, йому й слугую». -- «А моя ж Доля де?» -- питає. -- «Твоя, -- каже, -- за прилавком торгує». -- «Як же мені знайти її?» -- «А ось як, -- каже, -- ходи до брата, випрохай у нього конячину та їдь на ярмарок; не доїжджаючи так за гони до ярмарку, пусти ту конячину й тричі навхрест перетни ярмарок: Доля сама до тебе і з'явиться». Випрохав він у брата конячину та й поїхав. Під'їхав до ярмарку, пустив конячину, перетнув тричі навхрест майдан і озирається навкруги. Коли підходить до нього пані. «Чому ти, -- питає, -- чоловіче, озираєшся?» -- «Та шукаю, -- каже, -- своєї Долі». -- «Навіщо вона тобі?» -- «Як навіщо? Он братова Доля слугує йому, а моєї нема». -- «Ось тобі три карбованці, купи на них риби, відійди від того місця на сім кроків, сядь і торгуй. Та дивись -- неодмінно візьми, купуючи рибу, здачі хоч копійку».

То була його Доля.

Купив він риби, взяв копійку здачі, відійшов на сім кроків, сів і торгує. Поторгував, порахував гроші, а в нього стало вже шість карбованців, і ще є. Він ще купив риби... І як почав роз'їжджати по ярмарках, то так розбагатів, що записався в найперші купці. І згадав він: «Є, -- каже, -- в мене десь жінка і діти, -- поїду заберу їх». Приїхав у свою слободу, зупинився в брата на квартирі, розпитує, як той живе, а сам не признається. «Та що, -- каже той, -- було нас два брати, тільки-но другий -- волоцюга, такий-сякий, хтозна-де й подівся; та хоча б ще сам пропав безвісти, а то взяв у мене конячину -- й ту не знати де перевів». -- «Що ж -- у нього й жінка була?» -- «Аякже! Покинув її тут з дітьми, то вона стала тютюном пробиватися, та так просмерділась, що я вже й не пускаю її до себе». -- «А чи не можна гукнути її? Я б цим нещасним пожертвував що-небудь, для спасіння своєї душі». -- «Як на те ласка ваша, то можна... Підіть-но, наймити, гукніть ту табашницю!»

Приходить жінка, стала коло порога, вклонилася. -- «Чого ви, братику, мене кликали?» -- «Хто там тебе кликав? Це ось чоловік захотів пожертвувати тобі на бідність». А той і каже: «Де твій чоловік?» -- «А Господь його святий знає: пішов кудись на заробітки, та щось і не чути про нього; а я сама з дітьми тютюн сію -- тим і годуюся». -- «А діти живі?» -- «Дяк/вати Богові -- живі». -- «Ну, все це добре... Що ж, ти так і не впізнала мене?» -- «Ні, -- каже, -- паночку, звідки ж я вас знаю?» -- «А я ж, -- каже, -- твій чоловік!» -- «Що ви, Господь з вами, глузуєте з мене!» -- «Та ні ж бо! Ось отак і так ми жили, ось те-то й те-то в нас було». -- «Правильно!» -- каже жінка і впізнала, нарешті, його.

«Ну, -- каже чоловік, -- поїдемо тепер зі мною!.. А ти, брате, вибирай собі якого завгодно коня з моєї трійці... »

Брат же собі й гадає: «От він пішов тоді з дому злидарем, а тепер зробився таким багатирем; чи те буде, коли я піду зі своїми тисячами!» Відразу ж розпродав усе, переїхав до міста, понабудовував домів, лавок, купив тисяч на двадцять краму, записався в купці -- торгує. Поторгував рік, підрахував, -- лишилось тільки тисяч десять; наступного року -- лишилося вже тільки п'ять тисяч, а там тисяча... та так перевівся, що врешті-решт пішов до брата жити.

Долею не завжди можна заволодіти мирним шляхом іноді доводиться в таких випадках діяти досить рішуче і навіть круто, як свідчить про те, наприклад, така оповідь, почута селянином, який повідомив її, у Бердянському повіті.

Жили собі колись два брати -- один бідний, а другий багатий; у бідного були діти, а в багатого їх не було; до всього ж цього -- бідний був ще й калікою. Брати жили разом. Тільки раз багатий брат і каже бідному: «Яка користь мені з того, що я годуватиму твоїх дітей?» Взяв і відділив його: дав йому одного куцого бика, а більше нічого. Продав бідний того бика, збудував хижку й живе собі, бідуючи. А брат його насіяв пшениці десятин двадцять, а може й тридцять. Надходять жнива. Бідний і каже своєму синові: «Ходімо, синку, наймемось до дядька: може, нажнемо яку десятину пшениці». Найнялись вони карбованців за п'ять чи там за шість*.

В 70-х роках, поки ще не набули широкого розповсюдження жниварські машини, в Бердянському повіті ціни косарів під час збирання пшениці (жнив) сягали 5--6 крб. на день, а жінок-в'язальниць і загрібальниць -- 3 крб.

Цілий тиждень косили вони на тій десятині, тому що, відомо, -- той каліка, а те ще мале. Ну, й було, отож, так: сьогодні субота, а завтра неділя; косили вони цілий день, нічого не ївши, а ввечері батько й каже: «Ходімо, синку, до дядька: чи не дасть він нам повечеряти, своїм же робітникам він варить їсти, може, й нам дасть чого-небудь». Пішли. Багатий брат питає: «А що -- скінчив уже з десятиною?» -- «Т« скосив, -- відповідає, -- у снопи пов'язав, тільки не позносив». -- «Е-е, -- каже багатий брат, -- це вже не робота! Зараз же складай у копи!» І не дав їм їсти. Заплакав бідний брат і пішов із сином на цілу ніч складати снопи, хоч з ранку самого не мали вони в роті ні росинки, ні макового зернятка. Носили вони так доти, що ось-ось вже й світатиме. Позносили, нарешті, все. Батько й каже тоді:

«Приляжмо, синку, та хоч відпочинемо трохи: дядько твій -- спасибі йому -- нагодував нас». Дитина, звичайно, натомилась, впала й миттю заснула; а батько обіперся на лікоть та й давай тужити, що нічого їсти ні йому, ні дітям. Дивиться, а нивою, де він косив,ходить простоволоса жінка в білій сорочці. Бідний брат і міркує: «Господи! Хто ж це такий ходить, що нібито боїться до мене підійти? Ану запитаю -- що воно таке?.. Слухай! Хто ти?» -- «А я, -- каже, -- Доля твого брата». -- «Що ж ти тут блукаєш?» -- «А збираю колосся і в снопи їх втикаю, щоб жоден не пропав». -- «Ех, Господи! -- подумав бідний брат: -- як би мені впіймати її та дізнатись, де моя Доля?»

Підкликав він до себе братову Долю та й схопив її. -- «Доле мого брата! Скажи мені, де ж моя Доля?» -- «Е! Та ти хіба впіймаєш свою Долю? Твоя Доля -- бути купцем». -- «То скажи, як знайти мені свою Долю?» -- «А ось як, -- каже. -- Вставай зараз, іди хутчіше додому та поквапся, не гаючись, до міста, аби ще до ранку ти був там. І стрінуться тобі три «панночки» -- дві в однаковісіньких сукнях, а третя -- в іншій. Коли вони йтимуть, попереду їх гратиме музика, а вони танцюватимуть; і ось та, третя, і є твоя Доля. Ти стань позаду цієї «панночки» та вдар її так, щоб вона впала на землю». -- Приходить бідний каліка до міста. І справді -- все так і є, як казала йому братова Доля. «Господи милостивий! Я й тепер нещасний, а що ж зі мною буде, як я вдарю таку пані? Доведеться жити в дядьковій хаті (у в'язниці)!.. Ех, нехай буде, що буде!» -- сказав він та й двигнув що було сили панночку по вуху! Вона впала, озирнулась і каже: «Е! Знайшов-таки ти мене тут! Ти думав, я нивою ходитиму та колосся збиратиму? Ні, я купцю-ю!» Взяла вона тоді його й повела до себе. А в неї було дві величезні крамниці з товарами. Вона його гарно вбрала, тому що він був геть обшарпаний; наділа на нього нові чоботи і весь одяг, а тоді заходилася навчати його: «Тепер у нас у місті продають з публічного торгу в одного купця два будинки. Поснідаємо зараз та й підемо туди, бо треба поспішати на аукціон. Тільки дивись -- виступлять два купці та й почнуть торгувати, а ти виступиш третім. Питатимуть: «Хто що дає за ці два будинки?» Ти не озивайся, мовчи -- нехай ті купці свою ціну складають. Один дає дві тисячі, другий -- чотири, а як вигукнуть утретє: «Хто більше?» -- то ти тоді вже тільки набавляй».

Поїхали на аукціон, і він купив ті два будинки. Прожив у місті років зо три, а може, й чотири, і було вже зовсім забув про жінку й дітей. Та от якось згадав і звелів кучерові, щоб той запріг коней; сів, поїхав у своє село й зупинився біля своєї халупки. «Піди, -- каже кучерові, -- спитай, чи не пустять нас підночувати?» А слід сказати, що коли він їхав з міста, то набрав з собою всіляких напоїв та наїдків, бо добре знав, що жінка не ївши сидить вдома. Набрав і одежі дітям. Кучер, коли послав його господар, підбіг до халупки й питає: «А що -- господар удома?» -- «Не те, що не вдома, а хтозна, чи й живий на світі: вже чотири роки, як його вбили чи зарізали». -- «А чи не впустиш ти нас, господине, переночувати?» -- «Чого ж не впустити? Ночуйте!..»

Купець потім і питає, чи нема в неї чого повечеряти. -- «І-і! -- відповіла хазяйка. -- Сама сиджу не ївши й діти мої голодні!» Скільки купець не розмовляв з нею, а вона так і не впізнала його. Послав купець кучера ставити самовар, той ставив -- не ставив, а самовар уже кипить. Посадив купець кучера за стіл, посадив і хазяйку з дітьми, -- а вже скільки він цукру того понакладав у чашки, то і -- Господи! Випили вони чай. Хазяйка вже так дякує купцеві, так дякує: «Хоч у душі, -- каже, -- посолодшало, а то діти зовсім було попухли не ївши». Посиділи потім, погомоніли. Купець звелів кучеру внести всі напої та наїдки. Повечеряли. Хазяйка й діти дякують купцю, чолом б'ють у ноги за те, що напоїв і нагодував їх. А він і каже: «Ні, хазяйко, цим лише від мене не відбудешся -- я ще з тобою спати ляжу». «Ні, ні, пане, -- відповідає хазяйка, -- цього вже ніяк не можна, бо як коли-небудь повернеться мій чоловік і дізнається про те, то він мене потовче». -- «Невже ти справді не хочеш відмовитися від свого чоловіка? -- спитав купець. -- Якщо так, то я знайду собі й кращу за тебе». -- «Хіба мій чоловік такий, як ви? Мій чоловік бідний і вбогий, та ще й каліка до того ж, а ви -- пан». Давай тоді купець показувати різні прикмети, поки жінка, нарешті, не впізнала його; а коли впізнала, він гарно вбрав дітей і каже синові, з яким колись косив у свого брата: «Нумо збігай, синку, до свого дядька, котрий не дав нам і кусня хліба, коли косили в нього. Скучив я за ним -- побачитись хочу».

А було це вночі. Побіг хлопчак до дядькової хати й гукає: «Дядю!» -- «А що?» -- «Ходіть до нас!» -- «А що там у вас?» -- «Приїхав батько в бричці, тройкою коней!» -- «Хіба що батьковою?» -- сміється дядько, та все ж пішов. Приходить, привітався -- не впізнає брата в купцеві. «Невже ти мене не впізнаєш?» -- питає купець. -- «Як же я можу впізнати тебе, коли ти раніше був тяжким злидарем, а тепер став таким багатієм?» Упізнали, нарешті, один одного й давай тоді пити та гуляти. От і почав багатий брат випитувати, як той розбагатів. Купець розповів йому про свою Долю. Тоді брати розпрощалися; купець забрав дітей і жінку і переїхав з ними жити до міста. І нині вони живуть у Бердянську.

Та особливо характерна з багатьох поглядів легенда, записана в Білгородському повіті.

Жив собі один бідний чоловік. Дітей в нього було багато, а хліб усе не родить. От він і каже: «Боже милостивий, Боже праведний! Хоч би мені побачити якось свою Долю, щоб знати, чим зайнятися».

Дров немає, запряг він конячину й поїхав до лісу. Приїхав, поклав конячині сіна, а сам пішов дрова рубати. Рубає дерево, коли чує: хтось поблизу тужить. «Дай піду подивлюсь, що воно таке тужить?» Йде, коли бачить -- за гнилим пнем лежить Доля. Підійшов ближче й доторкнувся до неї, а Доля й каже: «Не чіпай мене!» -- «Що ж ти таке?» -- «Я -- твоя Доля». -- «А коли ти моя Доля, то скажи, до чого мені рук докласти?» -- «Займись, добрий чоловіче, віниками: нарубай берези, нав'яжи пучків та й вези продавати -- з цього розбагатієш». Нарубав він дров, одвіз додому, перехопив що там трохи та й знов до лісу. Приїхав, розшукав берізки й давай рубати гілки; здер лико і нав'язав пучків. Привіз їх спочатку додому, а тоді повіз на базар, -- так йому не дали навіть стати як слід, -- миттю віники порозбирали.... Далі й далі -- і дав йому Бог так, що став він купцем, став красним товаром торгувати. А сусіда й міркує собі: «З чого це кум розбагатів?» Приходить до нього. -- «Добридень, куме! -- привітався. -- Скажи, куме, правду: як ти розбагатів?» -- «Ех, куме, я б і сказав, та не велено мені говорити». А потім думає: «Ні, вже що Бог дасть, скажу». І розповів усе... Поїхав кум і собі до лісу. Зрубав він дерево -- нічого, зрубав друге -- нічого; став рубати третє, а воно й каже: «Навіщо ти рубаєш мене? Я не твоя Доля -- твоя Доля в лузі на коні верхи сидить». -- Що ж мені робити?» -- «А що тобі робити?» Піди вкради пару коней -- будеш багатим». -- «Та я, -- каже, -- не вмію красти». -- «А ти, -- каже, -- попроси Михаїла Волчанського (щоосені на чудо Михаїла буває ярмарок)». -- «Де ж мені його знайти?» -- «У пана під хлібним магазином лежить».

Чоловік пішов і знайшов його. -- «Михайле Михайловичу, -- каже, -- я одержав наказ коней украсти: як мені те зробити, коли -- вдень чи вночі?» -- «Вночі не кради, бо як впіймають, то поб'ють; а от удень, коли люди працюють у полі і коли потім посідають обідати, пообідають і приляжуть одпочити, тоді вкради: подумають, що не злодій, а ведеш коней напувати, якщо хто побачить».

Чоловік так і вчинив: поїхав у поле й сховався неподалік у кущах; дивиться: пішли люди й полягали спати, сплять; узяв він тоді пару коней, сів на одного верхи й поїхав; так уже Бог дав, що ніхто його й не побачив. Привів він коней додому; тільки-но на двір -- а тут, де не взялись, і покупці явились. «Здрастуй, господарю! Продаєш?» -- «Продаю -- давай гроші...»

У м. Волчанську Харківської губернії його престольне свято 8 вересня. Про Михаїла Волчанського є така цікава народна оповідь, записана в Чигиринському повіті. Чи то восени (8 вересня), чи то навесні є таке свято, коли заборонено працювати. Розповідають, ніби один чоловік виїхав у поле сіяти: «Нічого не робитиму, посію тільки та заволочу». Приїхав у поле, посіяв, а тоді хотів було зняти борону з воза, та як узяв її на плечі, так уже й не міг скинути із себе. Носить він борону, носить -- знемігся зовсім: впаде від виснаження, підведеться потім на ноги, а борона все на ньому -- так аж до самого вечора й носив її на плечах. Ставав він уже й на коліна, молився -- ніщо не допомагає. А люди йдуть і питають: «Навіщо це ти, чоловіче, носиш борону на плечах?» -- «Та ось, -- каже, -- чудую й чудую: що вже не робив, ніяк не можу скинути із себе!» -- «А не треба було тобі на свято працювати, сам винен». Вже й неділя скінчилася. А діло це було в суботу. Став тоді цей чоловік просити Неділю, щоб вона йому допомогла. Тільки-но підійшов після того до воза, а борона -- бух! -- і впала на віз.

Пішов потім на базар, накупив хліба й усього іншого і повертається додому. Важко нести; коли стоїть на шляху запряжений у віз кінь. «Може, це Бог так дав, щоб я свої покупки міг додому відвезти?» Сів на воза, приїхав додому. Жінка дивиться: що таке? Пішов з дому пішки, а повернувся раптом на возі! -- «Звідки ти коня привів?» -- «Бог дав!» Саме тоді йшов повз них якийсь чоловік: «Здоров будь, господарю!» -- «Здрастуй!» -- «Чи не продаси мені часом коня разом із возом?» -- «Продам». Купив той чоловік коня з возом і поїхав. Чоловік увійшов до хати й каже: «Ну, жінко, нарешті, пощастило й нам!..»

Дізнався батюшка про щастя Хоми (так звали чоловіка). -- «Піду, -- каже, -- запитаю в Хоми, чим він розбагатів? Я от служу й прибутки маю, а не знаю, де ті гроші діваються» (батюшка був бідним). Пішов. А Хома накупив дерева і гне дорогі колеса. «Здрастуй, Хомо!» -- «Здрастуйте, панотче!» Сів біля нього. «Чи знаєш, чому я до тебе прийшов?» -- «А чому, панотче?» -- «Скажи мені, чим ти розбагатів?» -- «Не дай Бог такого багатства, недобра справа -- за неї треба відповідати. Знаю, що гріх». І давай розповідати. Батюшка повернувся додому і переповів усе паніматці... (далі М. К. Васильєв, записувач цієї оповіді, не міг записати змісту «внаслідок жвавості передачі» його оповідачкою -- старою Соточихою; але смисл той, що панотець, порадившись з паніматкою, вирішили, як і Хома, й собі піти красти коней)... Назустріч батюшці йде чоловік. «Добрий день!» -- «Здрастуйте!» -- Куди це вас Бог несе?» Батюшка й почав розповідати: «У нас один чоловік раніше був злидарем, а тепер став багатієм... отак і так...» -- «Не йди коней красти, а йди в сенат; там хоч і стережуть солдати, але ти не бійся -- лізь у вікно до государя і вкради грошей: отоді ти й станеш багатим». Пішов батюшка. Приходить до палацу государя -- навколо солдати. Один з них: «А чом сюда прийшов?» -- став, значить, розпитувати. Сором батюшці зізнатися, та гріх і втаїти: «Хочу в государя казни дістать». -- «Так просто ти не дістанеш, а от іди під оті хороми, так я спущу тобі на мотузці невелику скриньку; візьми скриньку під пахву і йди собі». Панотець пішов чекати; підійшов до хоромів -- чекає. А солдат як пустить каменюку та як дзизьне нею батюшку у потилицю, так той і заклекотів. Паніматка чекає не дочекається на свого батюшку... Пройшла чутка, що вбили священика; не ховають його, лежить. Доповіли государеві. Солдат, який поцілив у батюшку каменем, каже до государя: «Хотів, -- каже, -- він наш палац обікрасти, то я й молоснув його каменем». Государ звелів дати солдату нагороду й посадив під попошником».

У наведеній оповіді передовсім звертає на себе увагу та обставина, що веління Долі є в якомусь сенсі доброчинними для людини, яку вона тримає під опікою, навіть якби вони розходилися з вимогами морального закону: веління ці -- не що інше, як присуди відворотного фатуму (fatum). Чоловік розбагатів на викраденні коней, бо така його доля, судьба. Захотів розбагатіти тим же шляхом і батюшка. Жадібність до легкої наживи і злодійство особливо ганебні в служителі вівтаря, в духовному керівникові і вчителеві пастви; і почуття найвищої правди, яке міцно живе в глибині душі народної, накладає на батюшку жорстоку кару. Жадібність до наживи настільки засліпила панотця, що він, за порадою зустрічного чоловіка, наважується обікрасти навіть государя. Злочин батюшки від цього в очах народу стає ще тяжчим, зате народне моральне почуття дістає різнобічне задоволення: вірний обов'язку солдат убиває панотця, котрий насмілився обікрасти государя; солдат, виявивши ревність, винагороджується государем і одержує підвищення.

Інша важлива особливість оповіді полягає в тому, що особою, яка дає безпосередньо вказівки щодо найбільш зручного й успішного здійснення крадіжки, є святий Михаїл Волчанський. Тут ми маємо справу з пережитком язичницького вірування, що вказує на давно вже зниклі форми побуту. За часів панування родового ладу, за постійної ворожнечі родів, будь-який напад на представника ворожого роду, будь-яке таємне викрадення або ж відкритий грабунок його майна були подвигом воєнним, військовою небезпечною справою, для успішного виконання якої просили найвищої, божественної допомоги, як згодом, коли змінилися форми побуту, просили й просять її взагалі на початку воєнних дій. Таким погляд на злодійство зберігся донині в деяких наших інородців, наприклад, -- абхазців. У них є особливе божество Ейріг Хацних («той, що все бачить удень і вночі»), покровитель злодійства, грабіжництва і розбоїв. В офіру цьому божеству приносять чотири хлібці, над якими читається молитва, проситься благословіння на початку справи і дається обіцянка, в разі успіху, офірувати щось Богові. Своєрідне розуміння житія святого Іоанна Воїна, посланого Юліаном Відступником для побиття християн, який, перш ніж хапати їх, попереджав, щоб вони тікали, або ж відпускав бранців, породило у Великороси вірування серед злодіїв, що святий цей бере під захист буцімто тих, хто займається крадіжками (до нього ж звертаються й потерпілі з молитвою про викриття злодія та про повернення вкраденого, оскільки серед чудес, звершених святим Іоанном Воїном, «Пролог» згадує і про викриття татьби). Втім, молитва, звернена до святого Іоанна Воїна, може допомогти лише в простій крадіжці. Коли ж злодій наважується зняти ризу або коштовні прикраси з образу в церкві, то з молитвою звертаються до святого, зображеного на іконі; до того ж, просячи дозволу зняти ризу чи прикраси, злодій водночас обіцяє йому зі свого боку якогось дарунку. У старовинному «Слову о некоем купце» розповідається, що зубожілий купець, підійшовши в церкві до ікони Пресвятої Богородиці, просив Богоматір дати йому оклад, який прикрашав її ікону. Входить він якось знов до церкви й бачить -- оклад лежить перед іконою; купець узяв його, розбагатів і після того прикрасив ікону вдвічі багатше. За словами Є. Якушкіна, в народі ходить оповідь про злодія, який закрався вночі до церкви, щоб взяти дорогу ризу з ікони святого Миколи-чудотворця. Довго він ніяк не міг зняти з ікони ризу і зняв її лиш після того, як звернувся з молитвою до Святителя, пообіцявши поставити півпудову свічку. Випадковим свідком цієї сцени став хлопчик, який заснув під час всеношної і, не помічений сторожами, був замкнений на ніч у церкві. Наступного дня хлопчик розповів про те, що бачив і чув, народові, і злодій був схоплений і покараний, коли прийшов потім у церкву,

Виконуючи обітницю, дану святому Миколі, з півпудовою свічкою. У великоруських злодіїв є навіть особлива молитва-заклинання, яку знають напам'ять і список з якої майже завжди носять з собою, надто -- коли вирушають на промисел, мастаки злодійської справи. Ось ця молитва: «Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Йду я, раб Божий, у темну путь і дорогу мою, назустріч мені Сам Господь Ісус Христос гряде з прекрасного раю, спирається золотою палицею, в золотому Своєму хресті, на правому боці в мене Мати Божа, Пресвята Богородиця, з янголами, архангелами, серафимами і з усіма небесними силами; з лівого боку мого архангел Гавриїл, наді мною Михаїл архангел; позад мене, раба Божого, Ілля Пророк на огненній колісниці; він стріляє, очищає й дорогу мою закриває Святим Духом і животворящим хрестом Господнім. Замок Богоматір, Петра й Павла ключ. Амінь».

Та хоч молитва й може допомогти злодію в його злочинному діянні, однак великоруська легенда засуджує будь-яку молитву про лихі справи.

В одному місті, -- розповідає легенда, -- жив злодійкуватий чоловік, і накоїв він багато лиха. Якось трапилось йому обікрасти маєтного господаря; діло це помітили; послали за злодієм погоню. Довго він біг лісом, а перед тим лісом був чистий степ верст принаймні на десять. Як пробіг весь ліс, спинився й не знає, що йому робити. Як бігти степом, то одразу впіймають, бо версти на дві все проглядається, а погоня, чує, вже близько. Отоді він почав молитися: «Господи! Прости мою душу грішну! Батечку отець Миколай! Сокрий мене -- я тобі гривенну свічку поставлю!» Раптом нізвідки об'явивсь чоловік похилих літ і питає злодія: «Що ти зараз казав?» Злодій відповідає: «Ось що я казав: батечку, отець Миколай! Сокрий мене в цій глушині!» І обіцявся йому свічку поставити. Тут він покаявся старому у своїх гріхах. Старий мовив до нього: «Якщо хочеш, лізь у це падалище!» А неподалік лежало падло. Нічого було злодієві робити, треба було лізти в падло, бо не хочеться бути впійманим. Вліз він туди, а старий тієї ж миті незримим зробився. Той старий був сам отець Миколай. Ось наближається погоня; виїхали люди на степ, від'їхали з півверсти -- ніде нікого! Та й повернули назад, а злодій лежить у падалищі, ледве диха -- такий гнилий дух! Коли погоня проминула його, він вибрався зі сховку й знову бачить того дідка -- стоїть він неподалік та збирає віск. Злодій підходить до нього, дякує за порятунок. Тоді старий знову спитав: «А що ти обіцяв отцю Миколаю, коди шукав прихистку?» Злодій відповідає: «Я обіцяв поставити гривенну свічу». -- «Ото воно й є! Як тобі душно було лежати в падалищі, так і отцю Миколаю було б душно від твоєї свічі». І дав йому старий пораду: «Ніколи не проси Господа Бога і святих Його угодників благословення на лихі діла; бо Господь не благословить їх. Та дивись, затям мої слова, та й іншим перекажи, щоб ніколи не звертались до Бога в поганих справах!» Промовив це і щезнув з очей.