а відміну від душі людської, душа нерозсудливих живих істот є життя тіла, нею одушевленого, але життя тіла без духу. Ця душа нічого іншого не може сприймати, окрім дії тіла, і тому при розкладанні тіла разом з ним розпадається і душа. Іншими словами, душа тварин невідділена від тіла.

Віра в безсмертя людської душі відома і в Старому Завіті. Її виражають слова Екклесиаста: “І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!” (Екл. 12: 7); “ Бо Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне, - чи добре воно, чи лихе!” (Екл. 12: 14).

Вся розповідь третього розділу книги Буття -- із словами Божого застереження: «...але з дерева знання добра - не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевне помреш!” (Бут. 2: 17) -- є відповідь на питання про явище смерті в світі, таким чином, вона сама по собі є виразом ідеї безсмертя. Думка, що людина призначена для безсмертя, що безсмертя можливе, міститься в словах Єви: “Але з плодів дерева, що в середині раю, - сказав: “Не їжте із нього, і не доторкайтеся до нього, - щоб вам не померти.” (Бут. 3: 3). Ту ж думку виражає псаломщик словами Господа: “ сказав був:” Ви - Боги, і сини ви Всевишнього всі, так однак помрете ви, як людина, і попадаєте, як кожен із вельмож.” (Пс. 81: 6--7).

У оповіданнях Моїсєєвих є вказівки на віру євреїв в безсмертя душі. Щодо Еноха Мойсей помічає, що не стало його, бо забрав його Бог (Бут. 5: 24), тобто він переселився до Бога, не випробувавши смерті. Стан душі по смерті зображався в Старому Завіті як сходження в пекло: “Зійду я до сина мого до шеолу” (Бут. 37: 35), -- говорить патріарх Якова, -- тобто як безрадісний стан в області, де не чутно навіть хвала Господові, як це виражено у ряді місць книги Йова і в псалмах.

Але вже в Старому Завіті чується надія на те, що уникнуть цього безрадісного стану душі людей праведних. Ясніше і виразніше виражається надія на майбутнє позбавлення душ праведних з пекла в словах псалма: “Через те моє серце радіє та дух веселиься, - і тіло моє спочиває безпечно! Бо Ти неопустиш моєї душі до шеолу, непопустиш Своєму святому побачити тління!”; “Та визволить Бог мою душу із влади шеолу, бо Він мене візьме!” (Пс. 16: 9--10; Пс. 49: 16).

Безсмертя душі сповідали всі старозавітні праведники, коли дивилися на земне життя, як на мандрування до вічного і небесного, а на смерть, як на зближення з отцем.

Звільнення з пекла було предметом надії в Старому Запоіті, стало досягненням в Новому Заповіті. Син Божий, піднявшись на висоту, нбрав полоненних (Еф. 4: 8--9). У прощальній бесіді з учнями Господь сказав, що Він йде приготувати їм місце, де і Він Сам буде (Ів. 14, 2), і розбійнику прорік: Ти будеш сьогодні зі Мною в раю (Лк. 23: 43).

У Новому Заповіті безсмертя душі складає одну з основних частин власне християнської віри, наповнюючу душу радісною надією на життя вічне в Царстві Сина Божого. “бо для мене життя - то Христос, а смерть - то надбання, -- пише апостол Павло, -- я мою бажання померти та бути з Христом. (Флп. 1: 21--23). “Знаємо бо коли земний мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі, - дім нерукотворний та вічний. Тому то й зідхаємо, бажаючи приодягтися будівлею нашею, що з неба” (2 Кор. 5:1--2).

Цілий світ нерівноцінний душі: світ минає, а душа нетлінна говорить святий Іоанн Лествічник.

У Православній Церкві свідомість безсмертя душі займає центральне місце в системі навчання і в житті Церкви. Дух церковного статуту, зміст богослужебних чинів і окремих молитвословій підтримують і пожвавлюють свідомість віруючих, віру в загробне життя душ наших покійних близьких і в наше особисте безсмертя. Ця віра лягає світлим променем на весь життєвий шлях православного християнина.

Душа -- життя і животворящий початок в людині. Душа здатна жити сама по собі, без тіла, але тіло не може жити без душі: “Дух. що оживлює, тіло ж не помагає нічого.” (Ів. 6: 63), “Бо тіло без духу мертве…” (Як. 2: 26).

Всю свою цінність тіло одержує від богоподібної душі, що перебуває в ньому; без неї, воно розпадається, вмирає і втрачає свою цінність.

«Я визнаю, -- говорить святитель Іоанн Златоуст, -- дві людини, одну -- видиму і іншу -- що ховається у видимому. У нас є внутрішня людина, що складає нашу досконалість ми маємо розуму душу, так що тіло є тільки будинок, селище душі людини, власне ж людиною є те, що складає душу», моє «я».

Зовнішня людина -- це не «я», а «моє»; рука -- це не «я», тоді як «я» -- це словесний початок моєї душі (святий Григорій Ниський). Під внутрішньою людиною треба власне розуміти його духовний світ або душу (дух), на відміну від «зовнішньої» людини, або його плоть, плотських інстинктів.

«Душа має образ ангельський подібний зовнішній людині, і це -- внутрішня людина» (святий Макарій Єгипетський). «Вигляд душі -- це відображення внутрішньої людини, і тому він різний у різних людей» (св. Іріней).

«Что существенно наше? -- запитує святий Василій Великий. -- Это душа, которою мы живем, существо духовное, не имеющее нужды ни в чем обременяющем; это -- тело, которое Творец дал душе колесницею в жизни. Ибо вот что человек: ум, тесно сопряженный с приспособленною к нему и приличною плотию».

Ми -- це душа і розум, наше -- це тіло і наші відчуття, а навколо нас -- майно, мистецтва і все земне.

Вознесений над таємницею чудової істоти, іменованої людиною, святий Григорій Богослов укладає: «Людина -- це найскладніша і найрізноманітніша істота: душа у ній від Бога, Божественна і має небесне благородство, а тіло -- з праху земного; що Бог для душі, то душа для тіла, об”єднуючи його і керуючи ним».

Те, що душа і тіло за життя людини найтіснішим чином пов”язана, святий Григорій Богослов пояснює проявом премудрості Божої, “промыслительно ” що встановила цей союз. На думку святителя, душа пов'язана з тілом у тому, «щоб в боротьбі і лайці з тілом ми постійно обертали погляди до Бога... щоб ми знали, що ми в один і той же час великі і нікчемні, земні і небесні, смертні і безсмертні. Душа сполучена з тілом для того, щоб, якщо ми надумаємося гордитися образом Божим в нас, земне існування наше покорило б нас». Тіло тлінне і тимчасове, а душа Божественна і безсмертна і, будучи вдухнутою Бога, сполучена з тілом для випробування і сходження до богопізнання.

Душа, прихована в тілі, через тіло і в тілі знаходить свої дії. Дух підказує душі, а душа вже «наказує» тим або іншим органам тіла діяти в певному напрямі. Душа невидима, та, що не має ні кольору, ні вигляду, ні контура, висвітлюється тільки у діях.

Всі багатоманітні діла, або вірніше дії, душі розрізняють на три види: думки, відчуття і бажання. Ці справи душі служать предметом вивчення науки, званої «психологією». І психологія, як наука про душу, розділяється на три частини: психологія пізнання, психологія відчуття і психологія волі.

Душа робить свою розумову роботу через дух людини, в якому розум, воля і відчуття.

Центральним органом відчуття прийнято рахувати серце. Чисте серце є мірилом того, що нам приємно або неприємно. Серце природно розглядається, як якийсь центр життя людини, центр, в якому вміщається все, що входить в душу, з якого виходить все, що виявляється душею зовні.

Бажаннями людини керує воля, плотська або духовна, яка не має для себе речовинного органу в нашому тілі, а знаряддя для виконання її бажань, це наші члени, що приводяться в рух за допомогою м'язів і нервів.

Воля повинна обирати добро, розум - істину, а відчуття - святиню, і тоді в дусі нашому відобразиться образ Тріїці.

Результати діяльності нашого розуму і відчуття, породжені серцем, чинять той або інший тиск на волю, і наше тіло виробляє ту або іншу дію або рух.

Треба розрізняти життя тілесне, як задоволення потреб тіла, і життя душевне, як задоволення потреб душі.

Хоча душа одна і та ж, сила душі двояка: одна -- власне рослинна і життєва сила тіла, а інша -- сила, що споглядає існуюче, яку називають також розумною. Душа, оскільки сполучена з тілом природно, унаслідок цього з'єднання, а не довільно, повідомляє тілу силу життєву. Сила ж споглядальна приводиться в рух по сваволі.

З душевних сил існує сила живильна і виростаюча, інша -- уявляюча і побуджуюча, інша -- мисляча і розумова. Однією першою причетні рослини; другий разом з першою -- безсловесні тварини; третьої ж разом з двома першими силами -- люди. Перші дві сили тлінні, а третя убачається нетлінною і безсмертною.

Святий Кирило Александрійський відрізняє у внутрішній будові людини багато сил і здібностей. Життєвий принцип позначається їм як душа, і все те, що відноситься до тіла, є душевним. Але окрім цього «душевного» в людині закладений ряд вищих функцій, які як: дух, слово, розум, міркування серця, духовна воля. На відміну від цих вищих сил, в людській душі живе і щось нижче -- пристрасті. Вони можуть бути бездоганними: слабкість, голод, спрага, стомлення -- або ж небезпечними, гріховними: плотська насолода, похітливість.

Таким чином, в душі є область, тісно пов'язана з тваринним життям, і є область, звернена до розуму, вона ріднить людину з Ангелами. Звідси у людини є і дві області діяльності: пізнання Бога і життєва діяльність.

Розрізняють триістотну людину: тіло, душа, дух -- і трьохчастинну душі: розумова (словесна), дратівлива і “вожделевательная”, і три сили духу: розум, воля, відчуття.

Розум розрізняє істину і брехню, воля -- добро і зло, відчуття визначають благоговіння, чистоту, святість або порочність.

“Святий Григорий Богослов добродетель мысленной силы называет благоразумием, ведением и мудростью; добродетель силы раздражительной -- мужеством и терпением; а добродетель силы вожделевательной -- любовью, целомудрием и воздержанием; правда же во всех силах троечастной души научает благообразию”.

У розумі пізнавальна сила душі, у волі -- бажана, в серці -- сила, що відчуває: прагнення до радості, блаженства, благоговіння, святості.

Святий Антоній говорить, що п'ять відчуттів причетні розуму.

Є відчуття тілесні: зір, нюх, слух, смак, дотик. А є відчуття душевні: розум, розуміння (слово, значення, мислення), уява (думка, уявлення, мріяння), думка (міркування), почуття.

Сімеон Новий Богослов пише: «Людина має в одній душі і розум, і слово, і єдине почуття, хоча воно по п'яти природних потребах тіла ділиться на п'ять відчуттів. У відношенні до тілесного воно нероздільне, розділяється за допомогою п'яти приватних відчуттів -- зору, слуху, нюху, смаку, дотики і, будучи змінно, незмінно проявляє дієвість свою і бачить (не саме відчуття, але душа за допомогою його), і чує, і нюхає, і куштує, розрізняє речі на дотик».

У святого відкривається шосте відчуття, замінююче п'ять тілесних відчуттів. І тоді вона бачить, чує і відчуває на відстані, бо дух у неї пророчий.

Але в той же час людина, як істота розумне, міркує, мислить, обирає або не обирає, любить або ненавидить в один і той же час і бачить, і чує, і нюхає, і куштує, і розуміє, і знає, і говорить.

У душі є відчуття сорому -- безумовна відмінність людини від тварин, і якщо я соромлюся своєї матеріальної природи, то я показую на ділі, що я не те ж саме, що вона, бо я соромлюся -- отже, існую не фізично тільки, але і етично, я соромлюся своїй тваринності -- отже, я існую як людина з етичною самосвідомістю.

Відчуття сорому визначає етичне відношення людини до матеріальної природи, бо людина соромиться її панування в собі, свого підпорядкування їй і визнає свою внутрішню самостійність і вищу гідність, через що вона повинен володіти, а не бути підкореною нею.

Є відчуття жалості -- коли людина відчуває чуже страждання. Відчуття жалості властиве навіть тваринам, тому людина безжальна падає нижче за тваринний рівень.

У душі є так звані ліричні або інтелектуальні почуття: подив, сумнів, відчуття суперечності. Є почуття соціальні, пов'язані із збереженням життя інших індивідуумів (почуття любові до ближнього, моральне почуття).

Відчуття надзвичайної сили -- афект. Афекти виявляються у області серцевих відчуттів (гнів), а пристрасть -- у області волі.

Розум є володарюючий початок в людині. Через розум вона не тільки пізнає себе і навколишній її світ, але і управляє собою і своїм тілом; через розум вона управляє і предметами видимого світу і царює над живими істотами; вона не ступить і кроку без мети, без розуму, тому і Бога представляє не інакше, як високим Розумом, все що створив з мудрою метою і справді осягає багато цілей і наміри Творця в Його створінні.

«Ум человеческий не одно и то же с телесными чувствами, а потому, как нечто иное (высшее), бывает судией самых чувств; и если чувства чем предзаняты, то ум обсуживает и припоминает это и указывает чувствам лучшее. Дело глаз -- видеть только, ушей -- слышать, уст -- вкушать, ноздрей -- принимать в себя запах, рук--касаться; но рассудить, что должно видеть и слышать, до чего должно касаться, что вкушать и обонять, -- не дело уже чувств; судят же о сем душа и ум ее» (святий Апанас Великий).

Якщо розум є вищою споглядальною здатністю людської душі, то серце, згідно біблійної традиції, -- це центр всіх сил душі.

Мислення називається і діяльність розуму, полягаюча в думках і розуміннях; розум є працююча сила, звана в Писанні ще і серцем.,Святий Григорій Палама пояснює, що «престол розуму перебуває в серцевині серця, від якого виходять думки» (Мт. 15: 18). Серце є сокровенний храм розуму і перший птілесний орган розумової сили. Саме серце, розум мислить, роздумує, пізнає.

Серце -- джерело відчуттів душі і тіла: приємне, бадьорість, стомлення, що почуте, воспомянуто, уявлено, обдумано. Святий Ісаак Сирін вчив, що «розум є одне з душевних відчуттів, а серце обіймає в собі і тримає в своїй владі внутрішні почуття. Воно є коріння». І якщо коріння святе, то і гілки святі, тобто якщо серце тягнеться до чистоти, то ясно, що очищаються і всі почуття.

Серце є орган наших бажань, джерело волі і добрих або злих намірів наших. Бажання і прагнення нашого серця визначають нашу поведінку в житті, вибір життєвого шляху. “ Бо де скарб твій, - там буде і серце твоє” (Мт. 6: 21).

Серце є орган спілкування людини з Богом, а, отже, воно є орган вищого пізнання. Саме серце володіє здатністю відчувати Бога, відчувати присутність Бога. Майже у всіх людей є здатність вища, ніж пізнання п'ятьма відчуттями. І чим вище духовність людини, тим яскравіше виражена ця здатність вищого пізнання. Споглядати Бога без очей, по слову Хрістовому, дано тільки чистим серцем (Мт. 5: 8).

Інше є чистота розуму, і інше -- чистота серця. Розум скоро очищається, але швидко і поганиться. Так, розум очищається, якщо прикласти старання до читання Божественних Писань або перебувати в постах, в пильнуваннях, в мовчанні; розум тоді забуде своє колишнє житіє і досягне чистоти, проте не матиме постійної чистоти.

Серце ж досягає чистоти багатьма скорботами, позбавленням спілкуванням з усім, що в матеріальному світі ієднанням розуму з серцем.

У серце є і коріння гріху. Від серця виходять злі подумки... (Мт. 15: 19). Для серця, що сповнене гріхами, тяжка думка про Бога. Пошкоджене гріхом серце не любить Бога, а боїться Його. Таке серце старається затьмарити очі розуму, посилюється приглушення голосу совісті, що голосно говорить про Бога, і нерідко встигає в цьому і доводить людину до безумства: “Безумний говорить у серці своїм:“ Нема Бога!” (Пс. 14: 1).

У серці формується особа людини, і коли душевне життя людини склалося, тоді серце робиться регулятором добра і зла.

«Серце править всім, -- говорить Марк Великий, -- і коли благодать займе всі відділення серця, запанує над всіма помислами душевними... там запанує істина». Істина, добро, святість, що єднаються.

Серцем здійснюється вища функція духу людського -- віра в Бога і любов до Нього. Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре (Лк. 6: 45). У серці нашому виростають чесноти: упокорювання, лагідність, милосердя, терпіння; воно вмістище віри. Чисте серце -- це наше багатство. Тому воно і є місцем перебування нашої душі. Тому і просимо ми: “Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови.” (Пс. 51: 12). Чисте серце -- храм Божий, і Дух Божий живе в ньому (1 Кор. 3: 16). Чистота серця - це зберігання розуму при безперестанній пам'яті про Бога, після безпристрасності вводить в блаженство.

Воля сполучена з серцем, тому здійснюючи бажання виконує бажання серця.

Вольовий рух є рух, що передує представленням мети і засобів, необхідних для досягнення її. Ваблення і бажання є елементарні вольові акти. Бажання перетворюється на вольовий акт дією. Людина обговорює, роздумує, зважує, коливається, вирішує.

Людина, хоча і має в собі інстинктивні потреби загальні зі всіма тваринами, проте вона панує над ними, підпорядковувавши їх своїй вільній волі, тоді як тварина сліпо покоряється їм. У бездумних тваринах вслід за побажанням народжується прагнення до дії, тому що побажання в них бездумнее і вони керуються побажанням природним.

А в людях, як істотах розумних, природне бажання не стільки управляє, скільки управляється словесною силою духу, прагнучою до істини, добра і блаженства.

Святий Антоній Великий говорить: «Воля, яка діє в серці людському, буває трояка: перша -- від діавола; друга -- від людини; третя -- від Бога».

Як Бог вільний і творить те, чого хоче по Своїй владі, така вільна і людина. Вона волею приборкує свій розум, утримує прагнення від гріха і може їм протидіяти. «Гріх не є справа природи, а вільної волі» (свтятий Іоанн Златоуст). Так, в душі, що перебуває в пристрастях (пияцтво, обжерливість і т. д.), є самовільне панування бажання над розумом і вільною волею.

У душі, свідомості і свободі кожного є внутрішня можливість самостійно відноситися до Бога і стати добровільним союзником і співучасником Його. Якщо світ і людина в ньому не досконалі, то світ лише знаряддя, засіб для панування, і людина повинна вибрати безумовне добро і з'єднати свою волю з волею Божою. Ідеї добра, істини, правди, справедливості, моральності, краси - є відображенням ідеї Нескінченного.

У людській душі є потяги:

індивідуальні -- до самозбереження, до знань, до етично-доброго, до свободи;

соціальні;

релігійні -- до Нескінченного.

У тварин немає потягу до добра, до ідеалу моральності, а є тільки приємні і неприємні відчуття.

Людські відчуття з відома волі і розуму можуть породжувати зло, хоча зла немає в єстві, і немає нікого злого по єству: бо Бог не створив нічого злого. Але коли хтось за бажанням серця вносить в себе образ зла, тоді воно, не дивлячись на те, що не є в єстві, починає бути у такому вигляді, як забажав того той, хто так робить. Гріхи є самі дії пристрастей, коли хто виконує їх на ділі, а зло власне не є субстанція, але позбавлення добра, подібно тому, як морок є не що інше, як відсутність світла, так що не ненормоване харчування, але обжерливість, не дітородіння, а розпуста, не потрібність грошей, але грошелюбність, не слава, а пихатість, а коли так, то в сущому немає нічого злого, окрім зловживання, яке трапляється від неузгодження розуму і єства душевних сил і їх доброму напрямку.

У душі живе природжене прагнення до святості, до прикраси безсмертного духу, шукання Бога. Угамовується спрага душі тільки благодаттю Божою.

Вищим проявом душі людської є віра в Бога. І насущна потреба душі -- виконання заповідей Божих. Заповіді Божі є світло і життя, є воля Бога.

Душі мають природні потреби робити добро людям, любити, бути чистою, покірливою і не мати злості і гніву.

Душа створена вільною (має вільну волю) і тому може добровільно схилятися або до добра, або до зла. Але Бог в саму істоту душі людської вклав закон етичних обов'язків. У людську душу вкладена духовна внутрішня сила, яка допомагає людині перемогти в собі всі низинні і гріховні устремління. Бог поклав перешкоду злу в людях тим, що дарував їм розум, пізнання добра, самовладдя і свободу.

У тварин вся чеснота полягає у хорошому стані тіла, а у людини -- в благородстві душі.

Є краса тілесна, є краса душевна.

«Що таке краса душі? -- Цнотливість, скромність, милосердя, любов, дружелюбність, добродійство, покора Богу, виконання Закону. Це краса душі. Вона не від природи, а від волі» (свт. Іоанн Златоуст).

Душа, поринувши в тілесні пристрасті, губить властиву їй красу. Душі дана воля відвертати тілесні бажання і не допускати їх до гріховних видовищ, до слухання чого-небудь лукавого і соромливого, до непристойних слів, до занять світських і гріховних (святий Іоан Златоуст).

Коли душа не раба похотям тілесним, але в свідомості того, що дано їй від Бога, сприймає пристойні їй велич і гідність, тоді в ній голос Господа (святий Василь Великий).

Душа людини розумна, і відрізняється від душі тварин. Людина життям своїм управляє за допомогою розуму по шляху Закону. У цьому і полягає чеснота, щоб слідувати Закону. Краса душі в чесноті, а краса тіла в тому, щоб стати безсмертним. Тому і найважливіше благо для людини -- це мудрість і розсудливість.

Вищим ступенем пізнавальної діяльності є мислення --- процес віддзеркалення об'ективної дійсності в уявленнях, думках, поняттях. Людське мислення проявляє відносну самостійність і може відриватися від істинного віддзеркалення дійсності, виявляючи своє бажання в суб'єктивності думок. Таким чином, думка має відношення до істинності і помилковості, до стану сумніву. Коли з декількох думок виводиться нове, то такий процес називається міркуванням або висновком.

Мислення формує світогляд -- систему поглядів, переконань на природу і суспільство, а здатність мислити називається розумом. Під цим поняттям розуміють нижчу сторону пізнавальної здатності. «Вона будує свої висновки з понять цього тлінного світу, на невидиме і не осмілюється робити замах» (єпископ Варнава).

Душа людська не тільки мислить, бажає, відчуває, але і ще, як в дзеркалі, бачить свої думки, бажання і відчуття. Це є самосвідомість людини. Всі найрізноманітніші дії тіла і душі людини відображаються в єдиній свідомості її, і всі ці дії людина відносить до себе одної. Тому вона, усвідомлюючи єдиний початок в собі, а також бачивши в світі гармонію, порядок, загальні сили і закони, визнає єдиного Володаря і Управителя всесвіту. Людина відчуває, що не вона дає закони, а тільки пізнає те, що Творець вклав в природу і душу і що це існує крім його волі і свідомості.

Душа створена не для гріху. Гріх чужий їй, що вийшла з рук Творця чиста і безгрішна. Гріх, потрапляючи в серце, навіть коли ще і не зроблений, а тільки прийшла думка про нього, а потім вже через дію, відразу накладає свій друк на всі сторони нашої духовної діяльності. І добро, вступаючи в боротьбу із злом, що проникло в нас, починає слабіти.

Гріх є беззаконня (1 Ів. 3: 4), -- так визначає гріх святий апостол Іоан Богослов. Це відступ ділом, словом і подумкою від заповідей Божих і закону Божого. Гріх відбувається тому, що люди важають себе мудрішими за закони Бога. Гріх позбавив людину благодаті, убив душу і тіло, і привів до незнання Бога. Це незнання Бога відбулося в людині тому, що заздрісний диявол, що спокусив Адама на початку, не перестав і далі спокушати людей, “Та не зостається в пошані людина, - подібна худобі, що гине!” (Пс. 49: 13).“ Тело стало гневу и похоти работное, так что теперь в мысленной силе души рождаются и действуют помыслы, в раздражительной -- зверские страсти, в вожделевательной -- скотские похоти, в уме -- мечтательные воображения, в рассудке -- мнения.”

Гріх є справа диявольська, нечестива, помилкова, мерзотна. Бог є життя (Ів. 14: 6), гріх є смерть (Як. 1: 15; Рим. 6: 23); Бог є Любов (1 Ів. 4: 8), гріх є ненависть (1 Ів. 3: 14--15); Бог -- Сущий (2 М. 3: 14), гріх є не суще (Пс. 9: 36).

Гріх є самовільне безумство, бо в душу добровільно приймає демона.

Тіло - творіння Божіє, а тління і смерть введені гріхом. Благодать скасовує тління і смерть, дарує нам тіло небесне, вічне. «Пленил еси плен» - що поневолять гріху Господь відтворив благодаттю, дав заставу безсмертя.

За словами преподобниго Нила Синайського, «демони воюють з душею помислами», «бо лукавий, будучи розумом безтілесним, не інакше спокушає душу, як через мріяння і помисли». Сатана посіяв зло і таємно діє цим злом на внутрішню людину і на розум, і бореться з ним помислами. Люди по незнанню думають, що це природно, що роблять вони все по власному міркуванню. Тому Дух Святий і говорить в Писанні: Стережись, щоб у серці твоїм не зродиласья зла думка (Втор. 15: 9). За словами преподобного Марка Великого, «самое главное оружие для борца и подвижника состоит в том, чтобы вошедши в сердце, сотворил он брань с сатаной, возненавидел его и противоборствовал помыслам его».

«Вмудрися раніше розірвати пристрасні союзи душі з тілом», -- навчали святі отці. Бо розум і відчуття -- протилежне одне одному - мають природне дійство. Розум, як тільки почне вважати відчуття своєю власною природною силою, то сплівшися сіткою тілесних речей, робиться винахідником тілесних задоволень, не маючи сили піднестися над єством видимих речей унаслідок упередженої прихильності до відчуття.

Тоді людина приємна собі, доставляюче собі задоволення, вважає корисним і навіть іноді добрим і робить, хоча б воно і було аморально, а неприємне -- шкідливим і злом. Це знак великого неуцтва. А душа, піддававшись впливу служниць -- відчуттів слуху, зору, смаку, нюху, дотику -- часто розбещується. І ласолюбне життя розтліває і душу, і тіло.

Отже, в думці причина гріху, а слово і справа закінчують те, що зображає розум.

Святі отці повчають, що коли зачиниш всі двері душі своєї, тобто почуттів, то дратівливу силу душі направляй на внутрішню суперечку проти зовнішньої нашої людини, тобто на гріх, на самого себе, а також і на діавола, як сказано: Гневайтеся і не грішіть (Пс. 4: 5); силу ж бажану завжди спрямовуй до Бога і чесноти, а уявну силу постав паном, щоб керували розум з мудрістю і розсудливістю.

Все добре і зле і в душі, і в тілі скоюється силами дратівливої, бажаної і розумової.

Очищається душа слізним покаянням. І це необхідно, бо вона є храм Духу Святаго. А Дух Святий може мешкати тільки в чистому храмі. Плач омиває гріхи, і вони стають тими, що як би не були. Бо, оскільки людина через них плаче, то Бог їх рахує як би мимовільними; а що мимовільно, то не поставляється у вину. Очищена ж від гріхів душа є нареченою Бога, спадкоємицею раю, співбесідницею Ангелів. Вона стає спадкоємницею благодатних дарувань і милостей Божих. І говорить слово Боже, що душа і тіло - “Вся оздоба царської дочки - усередині, шата ж її погаптована золотом” (Пс. 45: 14). Ісус Хрістос царює в душах святих.

Святий Никодим Святогорец говорить: «Дух, як одна з трьох складових частин людської природи (духу, душі і тіла), має своє призначення -- влаштовувати тимчасове життя людини, підкоряючись Божественній Істині, Нею освячує всі області свого панування», тобто душу трьохчастинну і тіло.

Душа повинна стати як би вищою чуттєвою, вище за тілесне, похмуре єство і проникнути собою -- чистим взором серця -- в світ духовний.

Благодать, що приходить в серці, змінює енергію духу, викликає вищі прагнення, звільнення від земних уподобань.

Душа людини, в кому приборкані подумки і серце очищено від них, -стає благовидовою, приймаючи всі свої чудові якості, вкладені в неї Богом при створенні. І така душа може стати житлом Божим. Але для цього вона повинна повністю підкорятися Духу Божому.

Призначення душі не тільки самій зберегти одержану від Бога святість, але донести цю істину всім людям. Будучи тісно пов'язаною зі всіма органами тіла, душа своєю життєвою силою поліпшує відчуття, направляє свою діяльність на окремі органи людини.

Розумну і добродійну душу легко знайти навіть в зовнішності людини, в її погляді, ході, голосі, усмішці, розмові і поводженні з іншими особами.

Але душа наша, хоча вона і розумна, уявна сила, повинна бути керуючою і підтримувана у всіх добрих справах благодаттю Святого Духа. І як тісно сполучена душа зі всіма частинами нашого тіла, так і благодать Святого Духа своєю Божественною силою повинна поєднуватися з душею і животворити її, будучи як би душею душі. Благодать повинна допомагати душі думками і помислами з”єднатися з волею Бога.

«Між Богом і людиною існує спорідненість... Немає іншої такої близькості, як душі з Богом і у Бога з душею» (преподобний Макарій Єгипетський). «Душі неможливо існувати, не знаючи Творця; бо невідання Бога -- смерть для душі» (святий Василь Великий).

Душа -- це творіння Боже. А все створене Богом чудове. Вже по своєму творінню душа є особливо тонкою, піднесеною, розумною, і призначена для перебування в ній Бога. І в цьому її висока гідність. У цьому її особлива честь, призначена їй Богом. Навіть Ангелам чистим і безгрішним не дано цієї честі. Не про них сказано, що вони є храмом Духу Святаго, а про людську душу.

Душа -- безцінний дар Божий, одержаний від Бога винятково по любові Його до людей. Адже для повернення людині втраченого райського блаженства постраждав Син Божий, що втілився. Господь Спаситель приходив на землю і зазнав страждання для порятунку наших безцінних душ. Душа призначена до вічного блаженства. Душа найцінніша із всіх створень Божих, вона -- найвище створення після Ангелів. Всі багатства світу -- ніщо порівняно з душею.

Душа розумна, дивна подібність і образ Жівоначальной Тріїці, дорожче за весь всесвіт, за словами преподобного Сімеона Нового Богослова, «краще і вище за весь світ».

2.3 Дух -- вища частина людської душі

«Не плоть, а дух робить людину людиною» (Людвіг Фейєрбах)

Дух даний Богом, як животворне начало, для того, щоб управляти душею і тілом. Інакше сказати, дух є життєва сила людини як безсмертної істоти; учені так її і називають: сила віталізму (життєва).

У тварин душа разом з тілом була створена землею: “ І сказав Бог: “ Нехай вода вироїть дрібні істоти, душу живу, і птаство, що літає над землею під небесною твердю. Нехай видасть земля живу душу за родом її, худобу й плазуюче, і земну звірину за родом її.”(Буд. 1:20-34).

І лише про людину сказано, що після створення тіла її з праху земного Господь Бог вдихнув в ніздрі її дихання життя, і перетворилася людина в душу живу (Бут. 2: 7).

Преподобний Серафім Саровській вчив, що слова вдуну в особу її дихання життя означають, що «Бог не одну плоть Адаму створив із землі, але з нею разом і душу, і дух дав людині». «Тело и душа человека созданы одновременно, вместе, -- ив сие самое мгновение вдунут (как вдунут -- это необъяснимо) богоподобный дух, так что человек сразу явился во всем своем величии и совершен по душе и телу» (святий Іоан Дамаскин).

Всі частини єства людського були створені від персті землі, і Адам був створений діючою тваринною істотою, подібно іншим одушевленим Божіїм створенням, що живуть на землі. «Но вот в чем сила, что если бы Господь Бог не вдунул потом в лице его сего дыхания жизни, т. е. благодати Господа Бога Духа Святаго, возводящего его в богоподобное достоинство, то был бы он подобен всем прочим созданиям, хотя и имеющим плоть и душу, принадлежащие по роду его, но Духа Святаго внутри себя не имущим. Когда же вдунул Господь Бог в лице Адамово дыхание жизни, тогда-то, по выражению Моисееву, и бысть Адам в душу живу, т. е. совершенно во всем Богу подобную и такую, как и Он, на веки веков бессмертную» (преподобний Серафим Саровский).

Це дихання життя і є вищий початок в людині, тобто його дух, яким вона безмірно підноситься над всіма іншими живими істотами. Тому, хоча душа людська багато в чому схожа з душею тварин, але у вищій своїй частині вона незрівнянно перевершувати душу тварин, саме завдяки поєднанню її з духом, який від Бога. Дух людини є як би зв'язуючою ланкою між тілом і душею.

Значить, тіло і душа -- це ще не вся людина, вірніше сказати, -- не повна людина. Над тілом і душею стоїть ще щось вище, а саме дух, який часто виступає в ролі судії і душі і тіла і дає всьому оцінку з особливої, вищої точки зору.

У писаннях апостола Павла є два вислови, в яких разом з душею людською згадується ще і про дух. Перше -- знаходиться в Посланні до євреїв: “ Бо Боже слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, - проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити дімки та наміри серця.” (Евр. 4: 12). Тут під духом розуміється окрема і незалежна від душі субстанція, внутрішня, сама сокровенна сторона душі.

“ Отношение души и духа ставится в параллель с отношением к телу составов (членов) и мозгов; но как последние составляют внутреннюю часть того же телесного существа или содержимое по отношению к содержащему, так, очевидно, и дух мыслится апостолом как сокровенная часть душевного существа человека. У апостола под духом разумеется тот особенный высокий строй сокровенной части души, который созидается под влиянием благодати Духа Святого, -- тот дух, о котором в других местах апостол говорит: Духа не угашайте (1 Фес. 5:, 19), духом горяще (Рим. 12: 11).”

Апостол має на увазі не всіх взагалі людей, а одних тільки християн, або віруючих. У цьому значенні зустрічаємо у Апостола зіставлення людини «духовної» людині «душевній», або тілесній (1 Кор. 2: 14-- 15). Духовна людина володіє душею, але, будучи відродженим, вирощуючи в собі насіння благодаті, зростає і Приносить плоди духу. Через нехтування ж до свого духовного життя може і духовна людина зійти на ступінь людини тілесної, або душевної: “Чи ж ви аж такі не розумні? Духом почавши, кінчете тепер тілом?” (Гал. З: 3).

Духовність -- головна і основна властивість душі; вона є вище надбання людської душі, бо дух людини має свій початок у дусі Божієм.

Отже, в людині слід розрізняти душу і дух. Дух -- вища частина людської душі. Дух містить в собі відчуття Божества -- совість. Він є та сила, яка вдихнута в ніздрі людини при створенні. «Дух», в розумінні преподобного Марка, не стільки якась складова частина людської істоти, скільки благодатний дар Святого Духа.

Душа ж -- нижча, тваринна, частина, або частина тієї ж сили, призначена на ведення справ земного життя. Від такого ж чину, як і душа тварин, але піднесена в людині ради поєднання з нею духу. Ось значення духовної частини у складі людини. «Душа, -- говорить свт. Феофан Затворник, -- робить нас вищими за тварин, а дух виявляє нас меншими від Ангелів».

Людина володіє духом, якого істинне життя є життя в Бозі. «Дух, -- говорить святий Феофан, -- як сила, від Бога сходяча, і знає Бога, шукає Бога, і в Ньому Одному знаходить спокій. Упевнявшися в своєму походженні від Бога, він відчуває свою повну залежність від Нього і усвідомлює себе зобов'язаним всіляко догоджати Йому і жити тільки для Нього і Ним».

Дух людини, по святому Феофану, є «орган богоспілкування, Богопізнання, Богошукання і Божою силою, що живе. Істотні риси його -- свідомість і свобода, рушійні його начала, суть віра в Бога, відчуття всесторонньої залежності від Нього і упевненість в Ньому. Прояви життя його і суть - це страх Божий, дії совісті і жадання спілкування з Богом. Це і є те дихання життя богоподібного, яке вдихнув Бог при створенні перществореного Адама».

Дух в людині виявляється в трьох видах: Страх Божий; Совість; Жадання Бога.

- Страх Божий --- це благоговійний трепет перед величчю Божою, нерозривно пов'язаний з незмінною вірою в істину буття Бога, в дійсність існування Бога, як нашого Творця, Срасителя.

- Друге, чим проявляє себе дух в людині, це -- совість. Совість вказує людині, що правильно і що не правильно, що завгодно Богу і що неугодне, що повинна і чого не повинна робити людина. Але і не тільки вказує, а і примушує людину виконувати вказане, причому за виконання нагороджує утіхою, а за невиконання карає розкаянням. Совість є наш внутрішній судія -- охоронець закону Божого. Недаремно совість називають «голосом Божим» в душі людини.

Совість - це чудове відображення Божества в людині. Бог накреслив в душі люди вимоги Своєї святості, правди і добрості, доручив їй самій спостерігати за виконанням їх і судити себе в справності або несправності. У Святому Писанні совість іменується «суперником», оскільки вона завжди чинить опір нашій злій волі.

Совість є природний закон, що освічує розум і показує йому, що добро і що зло. Бог, творить душу людську, надавши їй насіння всіх чеснот. Для їх правильного зростання необхідна дія з боку Бога, Але за наявності вільної волі людина може сама вирішувати: приймати чи ні ці благодатні дії. Ось тут і повинна проявити себе наша совість.

Авза Дорофій міркує про те, що слід завжди зберігати свою совість до Бога і не нехтувати Його заповідями навіть в глибині душі, таємно. Також і до ближніх потрібно зберігати совість, тобто не робити того що ображає або спокушає їх справою, словом, виглядом, поглядом. Навіть з речами добра совість навчає звертатися дбайливо, зберігати їх і не псувати.

Усвідомлюючи себе зобов'язаним догоджати Богу, дух не знав би як задовольнити цьому обов'язку, якби не керувала в ньому совість.

Спочатку відчуття сорому, потім явний голос Божий -- совість, потім страх Божий зводять до абсолютного шукання досконалості, бо Отець наш Небесний Сущий, і людина може бути житлом Духа Святаго.

- Жадання Бога -- третій прояв духу в людині. Нічим тварним і земним наш дух задовольнятися не може, поки не знайде повного задоволення в Бозі, до живого спілкування з яким дух людський завжди свідомо або несвідомо прагне.

Такі прояви духу в людині, які і повинні бути керівним початком в житті кожної людини, тобто жити в спілкуванні з Богом, по волі Божій і перебувати в любові Божій, а це значить виконувати своє призначення на землі і успадковувати життя вічне.

Тіло, душа і дух людини знаходяться у відомому взаємовідношенні і характер цього взаємовідношення визначається етичним станом людини.

При поєднанні духу з душею тварини в людині відбулося піднесення душі, перетворення її в душу людську. Цим обумовлена в людині різносторонність життєвих станів, як «тілесність», «душевність», «духовність» і проміжних між ними. Тим же пояснюється і подвійність спонук людини в умовах земного існування.

Коли людина в своєму чині тримається, то вона живе духом, тобто страхом Божим керується, і совісті слухається, і високого шукає. А коли вона піддається спокусами душі, то виходить з свого чину, і те, чого хоче дух, думає дістати серед істот. Тому йому не вдається, і він тужить і крушиться. Дух тут, як полонений в узах, знаходиться в служінні у варварів -- пристрастей тілесних. Сам він не задовольняється і пристрасті робить незадоволеними. Тваринні потреби у тварин всі в своїй мірі, а у людини, коли вона вдається до чуттів тілесних потреби межі не мають. Цю безмірність повідомляє їм дух, що потрапив в полон до них, і дух цією безмірністю бажає загасити своє жадання нескінченного, по образу Якого створений і в Якому єдиному благо його.

Людина, що живе по бажанням тілесної плоті і тваринної своєї сили іноді нічим не відрізняється від безсловесних тварин, але навіть робиться гірше за них. Такі люди називаються плотськими, душевними. Що живуть же по вабленнях богоподібного духу називаються духовними.

Дух прославляє людину над іншими земними тварюками, і в дусі -- її «відмінна риса», -- саме духу в людині дане переважаюче положення над душею і тілом. Нормальне життя людини повинне проходити так, щоб дух був в Бозі, душа -- під управлінням духу і тіло -- в підпорядкуванні тому і іншому (і духу, і душі). Дух повинен проникати в душевні і тілесні сторони життя, і їм же належить керуватися людині в свойому зовнішньому, тобто сімейному і суспільному житті. Душевна і тілесна сторони життя людини самі по собі безгрішні, тому що природні; але вони стають гріховними і неприродними як етичні ступені життя, тому що людина в переважаючому стані душевності або, ще гірше, тілесності, дає запанувати в собі тому, що повинне бути в підпорядкуванні.

Духовність, тобто переважання духу, може і повинна бути пануючим станом людини, тому що духовність - норма людського життя, і лише тоді вона стоїть в рівні з людською гідністю. Якщо навіть душевна частина її не має значного розвитку, тобто людина не володіє широкими науковими пізнаннями, не займається мистецтвом і т, п., все ж таки при підпорядкуванні духу душі і тіла вона - справжня повна людина.

Отже, розумний духовний стан, по вчаннях отців, -- це коли душа і тіло у всьому підлеглі духу, а розум підкорився Богу і Його волі.

Розділ ІІІ. Образ в подоба Божа в людині

3.1 Реформаторська точка зору

Бог створив людину по Своєму образу і подобі (Бут 1:26-27). Писання посилається на цей найважливіший факт і в інших місцях: образ Божий переходить від Адама до його нащадків (Бут 5:1-3); Бог згадує про створення людини по образу Божому, встановлюючи покарання за вбивство (Бут.9:6); про це сказано в (1 Кор 11:7) у зв'язку з вченням про верховенство людини; у Кіл 3:10 у зв'язку із закликом вдягнутися в нову людину; у (Як 3:9) у зв'язку із закликом не грішити. Пс 8:6-7 також говорить про велич людини: "...славою й величчю Ти коронуєш нього [тобто людини]; учинив Ти нього володарем творева рук Своїх..."; проте самих слів "образ Божий" в цьому псалмі немає.

У вірші Бут 1:26 використані слова целем і демут (лат. imago і similitude; греч. ейкон і омоїосис). Ці слова близькі по значенню; з погляду лінгвістів, їх значення майже однакові. Целем означає зримий, втілений образ (2 Сам 11:8); демут - образ ідеальний, абстрактний.

Використовуючи обидва ці слова разом, автор Біблії "намагався виразити дуже складну ідею: людина, з одного боку, є Божим віддзеркаленням, з іншого -- в деякій мірі виявляє собою духовну природу Бога" (Отці Церкви проводили відмінність між "образом" і "подібністю", відносячи "образ" до сфери душевної організації, а "подібність" - до сфери духу. Іріней пов'язував "образ" з свободою і розумом людини, а "подібність" -- з даром надприродного спілкування з Богом, який був втрачений після гріхопадіння. Проте самі слова не дають підстави для таких відмінностей; у Писанні вони уживаються як синоніми (Бут 1:26-27 і 5:1-3).

Тілесна концепція образу Божого. Образ Божий -- це вся людина, зокрема, і його матеріальне тіло. "Старозавітна думка завжди розглядала людину в цілому, не ділила її на тіло і дух. На тілесному акцентувався більший упор - “Хто виллє кров людську зь людини, то виллята буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим” (Бут 9:6)

Проти такої тілесної концепції образу Божого можна заперечити наступне:

Бог -- Дух; чому ж Його образ -- тіло?

Тіло є і у тварини; але тварина не образ Божий.

У Бут 1:27 стверджується, що людство (як чоловіки, так і жінки) були створені по образу Божому. Бог немає роду, але кожен чоловік і кожна жінка ним володіють. Тому і чоловіки, і жінки належать "образу Божому" (хоча до Самого Бога поняття рід незастосовується). Те ж відноситься і до матеріального тіла: воно належить "образу Божію", хоча у Бога немає тіла. "Образ Божий" -- це людина цілком, тіло і душа.

Тому тіло -- це частина образу Божого. "Хоча Бог не має фізичного тіла, все ж таки людське тіло входить в поняття образу Божого, оскільки цілісний організм людини володіє тілом і душею. Тіло є засобом для самовираження душі, яка створена для спілкування з Творцем. З приходом Господа нашого тіло перетвориться на 'тіло духовне' [1 Кор 15:44).

Бути створеним по образу Божому також означає бути живою істотою. Це підкреслює Павло в своїй проповіді в афінському ареопагу (Дії 17:28-29). Відкидаючи віру у те, що мертві ідоли можуть представляти живого Бога, він стверджує, що, оскільки люди, живі створіння, походять від Бога, значить, і Бог теж живий.

Людина не проста жива істота; вона володіє розумом і вільною волею; тому вона може панувати над природою (Бут 1:28).

Людина до гріхопадіння -- не проста жива і розумна істота, наділена вільною волею; це творіння, що знаходиться в постійному спілкуванні з Творцем. Слова "безневинний", не "знаючий гріха" не передають повністю цей стан як всяка негативна характеристика. Більше підходять слова: "створена святість". Святість Адама була святістю творіння, але не Творця. Ця святість повинна була бути піддана випробуванню. Поки Адам не переступив заповідь, ця святість давала йому безсмертя.

3.2 Точка зору римсько-католицької церкви

Католики розрізняють "образ" і "подібність". "Образ" - це жива душа, вільна воля і безсмертна природа; він належить людині з самого моменту творіння. "Подібність" доповнює образ, вона з'явилося не у момент творіння, але незабаром після нього; це етична здатність протистояти нижчим бажанням (самі по собі ці бажання не обов'язково є гріховними).

Дана точка зору припускає, що, коли людина впала низько, вона зберегла образ, але втратила подібність; подібність відновлюється через участь в таїнствах Церкви.

Точка зору неоортодоксів. Браннер (Brunner) багато в чому сходиться з католиками. Він розрізняє "зовнішній" образ Божий (який не загублений в результаті гріхопадіння, оскільки без нього людина просто перестала б бути людиною) і "глибинний" образ Божий (який при гріхопадінні втрачений).

Страницы: 1, 2, 3